Лариса Євдокимівна Косенко (Приймак) із Червоного Яру пам’ятає багатьох своїх земляків, що билися з фашистами на фронтах Другої світової…
Перший день війни Андрій Іванович Дубенко зустрів у Білорусі, ще бувши молодим хлопчиною: проходив строкову у Бресті. Його мати довго зберігала похоронку, в якій повідомлялося, що її син героїчно тримав оборону Брестської фортеці і загинув смертю хоробрих…
На «полуторці», єдиному колгоспному автомобілі, вирушив на фронт Іван Сергійович Паровий. Вдома залишилися в недобудованій хаті дружина-інвалід і двоє неповнолітніх дітей…
Про голод у блокадному Ленінграді багато розповідав Андрій Андрійович Яровий…
Лінію Севастополь – Керч боронив шофер Федір Трохимович Туренко…
Москву захищав мотоцикліст Григорій Пилипович Паровий. Після перемоги над фашизмом він воював на Далекому Сході і повернувся додому 1947 року.
– Мій батько Євдоким Леонтійович Приймак із перших днів і до кінця обороняв Сталінград, – розповідає Лариса Євдокимівна. – Йому довелося форсувати Дніпро, Буг, Дністер. Він визволяв Врадіївку, Любашівку. 30 березня 1944 року відпросився додому, але у сусідньому Бернацькому були ще німці. Повернувшись до свого підрозділу, батько вирушив визволяти Бокове, потім Бірки та Кохівку. Після цього на вороному коні він таки потрапив до рідної хати. На подвір’ї зібралися його послухати чимало людей, адже це був перший червоноармієць, який прибув у рідне село. На його грудях красувалися орден Червоної Зірки і медаль «За оборону Сталінграда». А медаль «За відвагу» батько отримав пізніше, уже за форсування Вісли.
…22 листопада мені виповнилося сім років. Мама на листочку обвела мою маленьку ручку, а я під диктовку написала «Сім років». Але тато мого трикутника так і не отримав. Він загинув 24 листопада у Польщі, обороняючи Сандомирський плацдарм на правому березі річки Вісли. Прийшла похоронка, листи від однополчан і особливе послання від нашого земляка Олександра Григоровича Байбуза. Він писав, що воював в одному полку з батьком, а про його смерть дізнався, натрапивши на його свіжу могилку в селі Добрув. Пізніше останки полеглих воїнів поляки з почестями перепоховали на Сандомирському військовому кладовищі. Мій батько лежить у могилі під №226.
Мама дуже побивалася з горя, брала в руки похоронку, листи, фотографії і ридала. Я, не знаючи як полегшити її душевні муки, взяла і все спалила. Думала, що від цього мама перестане сумувати і я більше не бачитиму її сліз…
Після війни нас, напівсиріт, в селі налічувалося більше п’ятдесяти. Ми ще довго бігали до греблі над ставком виглядати своїх батьків. Звідти було видно дорогу, якою поверталися додому фронтовики і де наші щасливіші однолітки з гордістю їх обнімали…
Нині нас залишилося лише троє: Поліна Іванівна Школяр (Гуцол), Віктор Данилович Олексієнко і я…
