Зі світлин на мене дивляться очі юнаків, дорослих чоловіків – воїнів, захисників. Про що вони думали в ту мить, коли їх фотографували? Якими були їхні мрії? Цього я вже ніколи не дізнаюся. Адже всі вони загинули, захищаючи Україну.
Саме з такими думками я стояла біля фотовиставки «Хоробрі серця», яку було розгорнуто в Одеській обласній бібліотеці імені Грушевського в рамках заходу «Від козацької звитяги до героїзму воїнів АТО».
– Унас точиться війна, наші воїни захищають нас у цей нелегкий час, і нам властиво належить їх шанувати, – зазначила співробітниця бібліотеки Ольга Одіс. – Тут вісімдесят п’ять портретів наших одеситів, які загинули на війні. Вони молоді, їм би жити й жити, однак, мусивши стати на захист країни, вони полягли в бою. Наш моральний обов’язок – пам’ятати їх, говорити про них.
Наша держава вже понад два роки обороняється від ворога, проте досі не всі наші громадяни знають правду про те, що відбувається на східних кордонах. Тому на захід були запрошені люди, які побували в АТО. Вони виступили перед присутніми курсантами морехідного училища імені Маринеска з розповіддю про ситуацію, що склалася в зоні бойового конфлікту.
– Багато пишуть, багато говорять про це по телебаченню та радіо, однак коли говориш із людьми віч-на-віч, то це зовсім інша справа, – пояснює розвідник, капітан ЗСУ Андрій Скороход. – Навіть сьогодні трапляються люди, які не вірять, що на Донбасі є російські війська. Багато хто невідомо звідки бере інформацію, формує собі хибну точку зору й живе з нею, ігноруючи факти.
Голова громадської організації «Чорний тюльпан – Одеса» Сергій Братчук розповів про діяльність об’єднання на непідконтрольній Україні території. Волонтери «Чорного тюльпану» розшукують тіла українських воїнів і повертають їх рідним для перепоховання. Майже рік потрібен був місії для пошуку тіла майора Олександра Шкурка, якого на Донеччині стратили терористи. І цей рік у шестихвилинному фільмі «Чорного тюльпану» відвідувачі могли побачити і пережити разом із волонтерами.
Таких трагічних історій сотні, якщо не тисячі. А скільки ще бійців лежать десь далеко від дому?..
Захід лишив по собі тяжкі спогади. Звісно, живучи далеко від війни, про неї намагаєшся не думати. Хочеться вірити, що бойові дії тебе ніяким боком не зачеплять. Але не минеш усвідомлення, що своїм мирним життям ти завдячуєш тим, хто вже не повернеться...
