Ворог народу. Зрадник Вітчизни... Які тільки слова не чули на свою адресу ті, кого зараз називають політв’язнями. Громадянам, які наважувалися висловлювати неводовлення усталеним ладом, приписували кримінальні злочини, їх утримували у спеціальних психіатричних лікарнях. Дехто ж поплатився за свої погляди життям.
Тридцятого жовтня відзначався День політичного в’язня СРСР. Дату обрано не випадково. Адже цього дня в далекому 1974 році в’язні мордовських та уральських таборів почали голодування, протестуючи проти нелюдських умов утримання. Хоча, здавалося б, ці роки в Радянському Союзі видавалися відносно благополучними. Найбільше «ворогів народу» припало на епоху правління Сталіна, коли було розкуркулено, розстріляно та вислано до далеких країв мільйони людей. Після хрущовської «відлиги» та розвінчання «культу особи» маховик репресій призупинився, проте багато які інакодумці, що були не згодні з порушенням прав людини в СРСР (політикою правлячої партії попри положення чинної конституції), й далі зазнавали переслідувань.
Мабуть, немає жодної людини на пострадянській території, чиї родичі не стали б жертвами політичних репресій. Хтось із них згодом був реабілітований та повернувся до звичайного цивільного життя, але багатьом так і не судилося вийти з таборів живими.
Проблема реабілітації в нашій державі й по сьогодні досить актуальна, бо люди, які намагалися встановити істину та оцінити масштаб політичних репресій, дуже часто зіштовхувалися з перешкодами, зокрема бюрократичного характеру.
Про це розповідав директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України Андрій Когут. Він поспілкувався зі студентами-істориками університету ім. І.І. Мечникова. Зокрема, розповів молодим дослідникам, як шукати інформацію. Адже багато які документи радянських часів тривалий час ретельно приховувалися.
– В Україні склалася парадоксальна ситуація, – пояснив Андрій Когут. – З одного боку, ми засуджуємо тоталітарний режим в СРСР, але з іншого – ще донедавна зберігали його секрети. Це нонсенс, що інформація про порушення прав людини становила державну таємницю.
Показовим щодо цього був прецедент із українським істориком Русланом Забілим. Шість років тому його затримали працівники СБУ за «розголошення відомостей, що становлять державну таємницю». За твердженням правоохоронців, провина дослідника полягала в поширенні даних, засекречених за радянської влади. І на місці Руслана Забілого міг тоді опинитися будь-який вчений, що занадто зацікавився архівними справами. Однак сьогодні науковцям боятися нічого.
З минулого року в Україні діє закон, який надає вільний доступ до документів КДБ. Людині, яка бажає з ними ознайомитися докладно, досить лише оформити заявку в архіві та показати посвідчення особи.
Ретельне й неупереджене дослідження архівних документів радянського періоду дасть змогу майбутнім поколінням зрозуміти принципи роботи тогочасної тоталітарної системи.
Тридцятого жовтня в Одесі відбулася зустріч із політичними в’язнями та дисидентами 1960-х років. Вони розповіли про політичну ситуацію тих часів та переслідування «інакомислячих». Адже попри хрущовську «відлигу», в руках тодішньої влади лишалося чимало способів пригноблення людей, чиї думки не збігалися з «офіційною лінією».
Не всі з запрошених на зустріч зазнали в ті часи арештів. Наприклад, дисидентка-шістдесятниця, співробітниця Одеського літературного музею Ганна Мисюк до таборів не потрапила. Однак що таке переслідування на кожному кроці та «профілактичні бесіди» з працівниками КДБ, знає не з чуток. А от письменнику Олексі Різникову та політичному активісту Павлу Отченашенку за протест проти ряду чинних тоді законів випало побувати на засланні та в ув’язненні.
– Ми були невдоволені політикою Хрущова і писали листівки, в яких його критикували, – згадує голова обласної організації «Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих» Павло Отченашенко свою «антирадянську» діяльність. – Ми були молоді, вірили в Леніна, в КПРС та вважали, що Хрущов у ті часи йшов проти лінії партії. За це нас усіх затримали, проте відсидів чотири роки тільки я. Взяв на себе відповідальність, бо якби довели причетність групи, то нам усім загрожував би суворіший вирок.
– У дисидентів була ілюзія, що коли система впаде, то проявиться все найкраще в людині, – пояснює координаторка наукової програми ОНУ «Феномен тоталітаризму, його прояви та шляхи подолання» Лідія Ковальчук. – Тому сьогодні важливо не тільки навести історичні факти, але й пояснити, чим тоталітарна система приваблює деяких людей і чим вона може загрожувати суспільству.
Говорячи про реалії минулого, варто проаналізувати, як вони впливають на майбутнє. Адже вади минулого в разі неуваги до них можуть повторитися.
– Багато які люди старшого покоління з ностальгією та теплотою згадують радянські часи, – зазначає Лідія Ковальчук. – Це їхня молодість, їхні спогади та їхнє право мати власну точку зору. Однак сьогодні ми бачимо ситуацію, коли молоді люди ностальгують за минулим, про яке мають невиразне і далеко не власне уявлення. Саме їм потрібно надавати інформацію для роздумів, щоб вони могли виробити та сформулювати власну точку зору.
Минуло чверть століття, як припинив своє існування Радянський Союз. Разом із ним – і тоталітарна система, в якій жило серед інших народів українське суспільство. Тепер ми намагаємося побудувати демократичну державу, де кожна людина має право на власну думку. Будь-яка заангажованість не дає можливості оцінити ситуацію об’єктивно. І якщо вона стане підставою для порушення прав людини, як це вже колись траплялося, ми ризикуємо втратити дуже багато.
