Взірець любові та злагоди

Одного чудового літнього дня 1986 року населення Слюсаревого збільшилось відразу на вісім осіб — у село на постійне місце проживання з далекого Сєвєроуральська  переїхала сім’я Віктора Рафаїловича і Людмили Михайлівни Могил. З того часу минуло вже понад 30 років, та односельцям здається, що вони жили тут завжди. Тим більше, що Віктор Рафаїлович – корінний слюсарянин, бо частину дитинства і початок юності він прожив тут разом з бабусею. У шістдесят шостому році, закінчивши Савранську середню школу, подався шукати свою долю на Урал, де на той час мешкали його батьки. Після закінчення гірничого училища отримав направлення в Сєвєроуральськ на алюмінієвидобувну шахту. Молодого спеціаліста  поселили на квартиру. Якось донька господарки квартири запросила на святкування дня народження свою подругу Людмилу і Віктора. Коли погляди хлопця і дівчини зустрілися, кожен з них зрозумів: це його половинка. А за три дні (!), 16 жовтня 1968 року,  Віктор і Людмила зареєстрували свій шлюб. Наступного року з’явився на світ їхній первісток Олег, а ще за два роки – донька Наталка.

Люся (як ніжно називає її чоловік) спочатку працювала швачкою, потім влаштувалася нянею в дитячий садок. Трудолюбивий Віктор швидко завоював повагу і авторитет серед товаришів та керівництва шахти. У двадцять три роки його призначають керувати бригадою гірників. Це була велика честь. І молодик виправдав виявлене йому довір’я.

Невдовзі бригада Могили стала однією з кращих  в тодішньому СРСР, виконуючи виробничі плани на 130-140 відсотків. За виконання п’ятирічного плану за три з половиною роки бригаду преміювали. Нагороду, яку молодий бригадир отримав з рук тодішнього першого секретаря Свердловського обкому партії, майбутнього президента Росії Бориса Єльцина, справедливо розділили між всіма членами бригади.

Панував лад і в сім’ї. Та все ж подружжю здавалося, що ще чогось не вистачає. Коли у 79-му,  через 8 років після народження Наталки, народився син Олександр, зрозуміли, що їхнє щастя — у дітях. Невдовзі родина поповнилася Віталієм, Ольгою та Павлом. Здавалося, життя і надалі триватиме у щасті та злагоді. 

Та 1984 року сталася трагедія, яка докорінно змінила долю сім’ї Могил. Під час аварії  на шахті Віктор Рафаїлович важко травмувався і залишився інвалідом.  Далі працювати в забої він уже не міг. Постало питання про переїзд. Глава сім’ї бажав переїхати на Кубань, де мешкали родичі дружини. Та все вирішила поїздка в Україну, в гості до його батьків, які після виходу на пенсію повернулися на малу батьківщину. Людмилі Михайлівні і дітям настільки сподобалося у Слюсаревому, що на сімейній раді вирішили: оселяємося тут! Що й зробили за рік.

Після переїзду, з інтервалом в один рік, щедрі лелеки принесли Марію і Мирослава.

У селі глава багатодітної родини спочатку працював заготівельником, потім – завідуючим свинофермою у колгоспі та ще на кількох роботах. Людмила Михайлівна трудилася кухаркою в школі. Поступово діти виростали, обзаводились власними сім’ями і залишали батьківську оселю. Дехто з дітей залишив не лише батьківський дім, а й село, яке для них стало вже рідним. Так, Олег мешкає  у Бершадському районі на Вінниччині,  Олександр – у Вільшанці, Наталка та Віталій – в Одесі. На сьогодні Віктора Рафаїловича та Людмилу Михайлівну радують сімнадцять онуків та троє правнуків. 

Кілька років тому  батькам довелося  жити з великою тривогою в серці, коли Павло та Мирослав боронили Вітчизну в АТО.  На радість батька-матері великої рідні та односельчан, юнаки повернулися з фронту живими та змужнілими. 

З плином часу та за клопотами рідні усе рідше випадає зібратися разом. Та святкування золотого весілля люблячих батьків, що припало на третю суботу жовтня, не оминув ніхто з синів, дочок, онуків та правнуків. Як і півстоліття тому, наречений – у святковому костюмі з білим букетиком на грудях, наречена – у білій сукні з білою квіткою у волоссі. Сусідка Олена Пчелінська, взявши на себе обов’язки розпорядника свята, розповіла гостям історію кохання «молодих». Оповіла про їхні привітність, щиросердність, готовність негайно прийти на допомогу тим, хто її потребує. 

— Тату й мамо, ми, ваші діти, завжди беремо з вас приклад, —  наголосив, вітаючи батьків, старший син Олег. —  Ви є для нас взірцем подружньої любові та сімейної злагоди. Наслідуючи вас, кожен з нас прагне створити свою міцну сім’ю.

Не оминула своєю увагою визначну дату родини Могил Дубинівський сільський голова Наталя Суржинська (село Слюсареве підпорядковане цій сільраді). Й завітала до Слюсаревого не одна, а у супроводі юних співачок квартету «Акорд». Їхній майстерний виступ став чудовим подарунком «нареченим» і численним гостям.

Потім за щедро накритим столом лунали здравиці та тости на честь золотих ювілярів і, звичайно ж, традиційні вигуки «Гірко!». У Віктора Рафаїловича та Людмили Михайлівни очі світилися радістю та щастям. Адже їхні почуття пройшли перевірку часом на міцність. Саме справжня любов дала можливість подружжю впродовж півстоліття зберігати вірність одне одному і в непевні часи виростити й поставити на ноги своїх дітей, котрі нині всіляко допомагають своїм стареньким батькам

Выпуск: 

Схожі статті