Коли прочитав матеріали про Івана Петровича Гайдаєнка, опубліковані в “Одеських вістях” після того, як було оголошено про меморіал його пам’яті, мимоволі згадав про зустрічі з ним, відверті розмови за чашкою чаю, а то і під чарку горілки.
Ми вперше потисли один одному руки і зустрілися поглядами у 1973 році (а здається, ніби вчора), коли я прибув до Одеси з Казахстану на посаду посткора “Красной звезды”. Рука в Івана Петровича була міцна, а погляд блакитних очей - налаштовував на довіру. “З твоїми попередниками я дружив. З приїздом до Одеси”, - сказав Гайдаєнко і підбадьорливо посміхнувся.
Так він зійшов зі сторінок своїх книг у моє життя. І я вдячний за це Долі.
Іван Петрович жодним словом, жодним жестом не підкреслював свою знаменитість, запропонував співробітництво. Назвав письменників, які працювали над військовою тематикою: Григорія Карєва, Володимира Лясковського та інших. “Їм можна статті, спогади замовляти. Та й я з задоволенням виступлю у “Красной звезде”, - сказав він. Чи потрібно говорити, яка важлива була така підтримка для мене, який робив перші кроки у журналістиці в центральній газеті. Я відчував її багато років.
Іван Петрович постійно цікавився моєю літературною творчістю (як і творчістю інших початківців), переглядав рукописи. І тим, що з часом у різних видавництвах вийшли мої книжки прози та поезії, я чималою мірою зобов’язаний саме Івану Петровичу. Він не один раз нагадував мені слова Хемінгуея: “Творчість письменника нагадує стрільбу: можна влучити у голову читача, а можна і промахнутися”. Час підтвердив, що творчість великого письменника – романтика та бійця за світлі ідеали, непідкупну правду – Гайдаєнка влучила у голови та серця мільйонів читачів. На мій погляд, саме час непідвладний кон’юнктурі і зажадає перевидання його творів.
Колектив редакції газети Одеського військового округу “Защитник Родины” ( нині газета ПівдОК – “Слава і честь”), який я мав честь очолювати, гордився співробітництвом з І.П.Гайдаєнком. На сторінках “защитника” регулярно друкувалися публіцистичні статті, есе письменника. На них відгукувалися численнні читачі. При всій своїй зайнятості і літературною працею, і громадсько-політичною діяльністю Іван Петрович знаходив час, щоб виступити на редакційній літучці, організувати зустріч з військовими журналістами, побувати у військовій частині.
Коли волею долі мені довелося змінити військовий мундир на цивільну форму, наші дороги не розійшлися. Іван Петрович став великим другом “Одеських вістей”. Саме його було обрано членом редколегії нашої газети, він жив її проблемами, виступав на її сторінках. І тут, на цивільній стежці, я, як і мої колеги, відчував його підтримку. Не випадково, коли Івана Петровича Гайдаєнка не стало, в редакції була заснована журналістська премія його імені.
Якщо говорити про найголовніше достоїнство Івана Петровича, то для мене воно завжди бачилося у його не показній, а істинно людській доброті, в умінні прийняти чужий біль і полегшити його. Знаю багатьох людей, які відчули це на собі. Якось я написав у газеті про те, що в самотньої бабусі вкрали каструлю з гречаною кашею, яку вона поставила на підвіконня, щоб охолола. Іван Петрович прийшов до редакції і сказав: “Вікторе, ти адресу бабусі знаєш? Потрібно її, сердешну, підтримати хоч якоюсь копійчиною”. У цьому він був весь – талановитий і простий, безкомпромісний і довірливий, який зневажав спокій і ниття, це була Л-ю-д-и-н-а.
