Мені посміхнулося журналістське щастя: на Одеському центральному автовокзалі я зустріла директорку Новосільської школи-ліцею Надію Петрівну ВРАНЧАНУ.
Скільки разів ми бачилися з усіляких приводів! Сільська школа одержала статус ліцею…Тут відкрився перший клас з українською мовою навчання – для молдавських сіл Ренійського району значуща подія…95 відсотків випускників Новосільської школи 2003 року вступили до вищих навчальних закладів…
Для інтерв’ю з Надією Петрівною завжди знайдеться добрий привід. Але все, знаєте, було якось бігцем. У директорки (Н.П. Вранчану тільки другий рік очолює школу) – клопоти, у мене – інші теми. А сьогодні в нас попереду - цілих чотири години спілкування! Дорога, до того ж, завжди надихає на відвертість.
Надія Петрівна поверталася з семінару, що проходив на базі однієї з найкращих одеських гімназій, а тому була сповнена вражень і ідей про нові напрямки науково-методичної роботи у стінах свого, сільського, ліцею. Властиво, директорці дуже хотілося своїми думками з кимось негайно поділитися - мені посміхнулося журналістське щастя!
… У Новосільському ми були затемна. Прощаючись, я попросила у співрозмовниці дозволу невдовзі зателефонувати додому, щоб уточнити деякі цифри. Додому, бо знаю: у своєму робочому кабінеті Надія Петрівна буває рідко.
- Ні, все-таки намагайтеся додзвонитися за робочим номером. Мені досі не вдалося провести додому паралельний телефон, - пролунала відповідь.
Ця новина “перекреслила” всю розмову про перспективи сільської школи. Решту шляху мене долали не найкращі думки. Згадалося, як рік тому під час навчань по лінії цивільної оборони, що проходили в Новосільському, о шостій годині ранку оголосили тривогу. Н.П. Вранчану із сільради викликали по телефону її сусідів. Бідні люди, спросоння вони не збагнули, що тривога – навчальна. Зате почули вступ: “...Стався землетрус силою 7 балів, зруйновано населені пункти, дороги, лінії електропередач, у селі є людські жертви...”.
Вірно помічено: люди виявляють свою сутність у дрібницях. Можна на публіці зіграти із себе кого завгодно, на “дрібниці” у своїй поведінці індивід не звертає уваги - вони-то його й виказують із тельбухами. Скільки гостей, скільки делегацій возиться до Новосільської школи! Скільки гарних слів сказано на адресу педколективу й особисто Надії Петрівни. Школа справді – гордість району. І гордість області. А директорка, отже, понад рік б’ється над великою проблемою – встановити вдома паралельний телефон. Для цього педагогу потрібно купити 300-400 метрів кабелю, заплатити за можливість протягнути його по опорах тощо. Справа тут не в грошах – справа у ставленні до директора сільської школи, що всіма своїми думками відданий дітям, трудиться заради майбутнього 600 учнів.
Сьогодні зв’язком забезпечені найскромніший бізнесмен, переважна більшість студентів. Невже так складно допомогти Н.П. Вранчану вирішити по суті маленьку проблему?
На це запитання один із чиновників (не хочу називати імені) мені відповів так: “Той дядечко, що все робив безкоштовно, помер у 1991 році”. Даючи зрозуміти, що названа проблема - особиста проблема Надії Петрівни.
Невже з тим самим “дядечком” і в нас померло щось поєднане з моральністю?
