«...У Французькій революції велику роль грало коло людей, що склалося в філософських товариствах і академіях, у масонських ложах, клубах і секціях, ...він жив в своєму власному інтелектуальному і духовному світі. «Малий народ» серед «великого народу», або «антинарод» серед народу... Світогляд обох будувався за протилежними принципами, ...якщо в звичайному світі все перевіряють досвідом, то тут вирішує думка. Реально те, що вважають інші, істинно те, що кажуть, добре те, що вони схвалюють. Доктрина стає не результатом, а причиною життя... Як наслідок – переконання, що все потрібно запозичати ззовні (у Франції XVIII ст. – з Англії, у Росії – із Франції)...»
Ці слова належать французькому досліднику Огюстену Кокбену (Augustin Cocbin; цитата за: Лев Гумільов. «Древняя Русь и Великая Степь» – М., 2003. с. 227-228). Написані вони у 1920-х роках, і до України, здавалося б, не мають ніякого відношення. Але це лише на перший погляд. Якщо спроектуємо політико-психологічний постулат француза на наші реалії, то знайдемо багато спільного, особливо в тих позиціях, де мова йде про світогляд, доктрину й запозичення ззовні.
Можливо, думка і здається спірною, але така постановка питання викликає стійкі асоціації з опозиційним крилом вітчизняної політики, де дійсно спостерігається не тільки орієнтація на зарубіжні моделі й методи побудови держави (за винятком хіба що Юлії Тимошенко, яка недавно заявила про пошуки «третього шляху»), але навіть на копіювання манер поведінки, розмови, формулювання думок з «іноземних зразків».
Але хотілося б звернути пильну увагу на два аспекти, які значною мірою формують настрої в опозиційному середовищі, а саме: доктринерство як початковий пункт мотивації дій і, що виглядає ще більш цікавим – думка, яка домінує над досвідом, або ж, інакше – свідомість, яка існує у відриві від буття.
Для більшої ж «опуклості» вдамося до порівняльного аналізу, розвівши по різні боки опозицію й об'єкт її постійної критики – Президента. Однак це не буде жорстким протиставленням, а просто погляд з боку на два полюсних суспільно-політичних інститути в розрізі їх поглядів, думок і дій на ту саму подію, а саме – «оксамитову революцію» у Грузії, де вперше на пострадянському просторі опозиція позбавила влади демократично обраного президента. Це, звичайно, не могло не викликати піднесення в лавах українських «протестантів» – коментарів не бракувало, а об'єднавчою їх рисою став обов'язковий – прямій або непрямий – «месідж» убік української влади.
Так, Віктор Ющенко в листі на ім'я в.о. президента Грузії Ніно Бурджанадзе висловив «глибоке задоволення з приводу того, що гостре протистояння між владою і опозиційними силами Грузії завершилося мирно, без насильства і кровопролиття». Далі Віктор Андрійович висловив упевненість, що під керівництвом пані Бурджанадзе і її соратників «патріотичним силам Грузії вдасться стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в країні, ввести її в конституційне поле, забезпечити суверенітет і територіальну цілісність держави».
Здавалося б, невеличка фраза, але вона максимально насичена усвідомленими чи ні, але все-таки протиріччями. По-перше, свої слова про стабілізацію і введення в конституційне поле Ющенко адресує політикам, які фактично «вивели» Грузію з цього поля, але в викладеній інтерпретації ця провина приховано перекладається на Едуарда Шеварднадзе, що є просто зліпком з політичного світогляду Віктора Андрійовича, де щільно коріниться доктринальна ідея про те, що діючий президент – явне зло, а опозиція настроєна лише на добрі справи.
По-друге, міркування про суверенітет і територіальну цілісність держави в даному контексті виглядають не зовсім коректним натяком на адресу грузинської опозиції, оскільки навіть її представники не спростовують той факт, що їхня держава в новітній період історії відбулася і, незважаючи на громадянську війну, зуміла не розколотися за етнічним принципом завдяки передусім позиції Едуарда Шеварднадзе. Якщо ж дотримуватися логіки і тональності послання Ющенка, то виходить, що він передчуває проблеми для нового керівництва Грузії саме в цих напрямках і начебто навіть не сумнівається, що без авторитету президента-відставника вирішити їх буде важко. Така подвійність лідера опозиції звична в Україні, але вона може бути не зрозумілою за її межами, що для по-літика неприпустимо.
Але щоб це усвідомлювати, необхідний певний досвід реакції на міжнародні події і формулювання оцінок з їх приводу. У Ющенка відчувається дефіцит того й іншого, оскільки його міжнародні контакти базуються переважно на формуванні власного позитивного іміджу в очах іноземної громадськості. Все, що виходить за ці рамки, поза інтересами штабу «НУ». Тим більше, коли мова йде про Грузію, яка на відміну від США і Росії ані найменшого впливу не може спричинити на політичну долю «першого серед нашоукраїнців». Тому тут цілком можна обмежитися простою демонстрацією ввічливості, коли висловлюється думка без будь-яких застережень щодо дипломатичного досвіду внаслідок браку останнього.
Зовсім інакше до даної ситуації підійшов Леонід Кучма, що керувався за своїм звичаєм жорсткою логікою, з якою важко сперечатися: «Сьогодні декілька десятків тисяч чоловік вийшли на вулиці Тбілісі і продемонстрували свою волю: вони хочуть, щоб президент пішов у відставку. А що про це думали ті, хто на вулиці не йшов? Не знаю. І ніхто не знає. Їх не спитали».
І ще більш визначеним виглядає зворотне посилання Президента на адресу вітчизняної опозиції, зроблене крізь призму грузинських подій: «...якби в Грузії не діяли політичні партії, не було свободи опозиційної діяльності, не було виборів, тоді, можливо, варто було б сказати: «У людей не було іншого виходу». Але в Грузії всі ці механізми, як ми знаємо, діяли, нехай і не ідеально. У таких умовах, мені здається, доцільніший конституційний шлях. Він повільніший. Це не всім подобається, особливо молодим політикам. Але він надійніший».
Додамо від себе – він надійніший хоч би тому, що не б'є рикошетом по майбутньому, де в ролі гнаних вже виявляться ті, хто сьогодні знаходиться в ролі «гонителів». Це, до речі, при всій своїй емоційності, визнає навіть один з лідерів грузинської опозиції Михайло Саакашвілі, який цілком відверто заявляє: «Не можна допустити, щоб нашого президента або вбили, або поранили, або посадили. Я сам зараз балотуюся в президенти і не хотів би для власного ж майбутнього і блага, для блага країни такі прецеденти створювати».
Леонід Кучма з цього приводу висловився ще більш визначено: «Темпи і характер трансформації кожної держави визначаються її конкретними умовами. Там, де відбувається втручання, нехай з кращих міркувань, там народ припиняє сприймати нові форми як легітимні. З усіма належними наслідками».
Здавалося б – цілком очевидна розстановка акцентів. Однак, мабуть, вона аж ніяк не всім в українському політичному істеблішменті під силу, хоч, як відомо, саме вміння заглядати далеко вперед – навіть у дрібницях – вирізняє державного діяча від звичайного політика. Однак із цим докорінно не згодна Українська республіканська партія «Собор» (лідер - член парламентської фракції БЮТ Анатолій Матвієнко), що засудила Президента, «який як голова Ради глав держав-членів СНД за лічені години до зміни влади в Грузії виступив із різкою критикою демократичних сил цієї держави, що захищали волевиявлення грузинського народу на парламентських виборах від грубих фальсифікацій з боку влади».
Особливо показовим є термін «грубі фальсифікації» - вельми сумнівно, щоб автори цих слів мали особисту можливість пересвідчитися в тому, наскільки чесним був підрахунок голосів на виборах в грузинський парламент, а тому іншого визначення до даного твердження, ніж «голослівне» підібрати при всьому бажанні важко. Знову приходимо до того, що є міркування, але відсутній досвід. А якщо точніше – володіння фактологічною базою для реальної оцінки подій. Але заявка на неї робиться внаслідок єдиної однозначної націленості на критику Президента і його політики, незалежно від переконливості.
Враження особливо посилюється після зіставлення заяв УРП «Собор» і Леоніда Кучми, який 22 листопада повідомив:
«Розвиток ситуації в Грузії викликає крайню стурбованість у країнах СНД. Відповідно до інформаційних повідомлень, які надходять із Грузії, ряд грузинських політичних сил готові піти на захоплення влади в країні неконституційним шляхом. Такий шлях є категорично неприйнятним для всіх демократичних держав. Країни СНД закликають всі політичні сили Грузії, зацікавлені в незалежності й територіальній цілісності держави, повернути процес у конституційне демократичне русло і готові надати Грузії все необхідне сприяння для досягнення цієї мети».
Важко назвати ці слова «різкою критикою» – маємо класично виважену політичну заяву, яка до того ж не пішла в розріз з реальними подіями. Президент України, як випливає з вище наведеного тексту, нікого не критикував, а висловлював тривогу, тобто з приводу того, що в кавказькій республіці можливе неконституційне силове захоплення влади, яке апріорі може спричинити негативні наслідки для народу. Грузії вдалося уникнути цього не завдяки діям місцевої опозиції, а всупереч їй - тут вже мудрість і тверезу оцінку обстановки виявив інший державний діяч - Едуард Шеварднадзе, який, добровільно пішовши у відставку, якраз і сприяв поверненню процесу «в конституційне демократичне русло», до чого закликав Леонід Кучма. Ніяких протиріч тут не видно, а їх пошук виглядає не зовсім вдалою спробою з боку української опозиції (у цьому випадку – УРП «Собор») вигадати інформаційний мотив для чергового нагадування про себе.
У цьому прагненні, до речі, часто помітне нехтування народом і зневажливе ставлення до його здібностей, зокрема – інтелектуальних, коли громадянам України фактично відмовляють в умінні відрізняти правду від вигадки. Зокрема, після прийняття Верховною Радою закону про рівень мінімальної заробітної плати на відмітці 205 гривень «Наша Україна» розповсюдила заяву, підписану Віктором Ющенком, де, зокрема, говориться: «...жоден із тих 235 членів пропрезидентської більшості, які натиснули на кнопки під час сумно відомого голосування, не знає, що означає жити на 205 гривень, і не має уявлення, що таке нужденність».
У мислячої людини, природно, відразу ж виникає питання: а що знають про нужденність ті, хто підписується під цими й подібними словами? Чи знають про те, що значить жити на 205 гривень банкір і екс-прем'єр Ющенко, великий підприємець Тимошенко, колишній керівник українського комсомолу Матвієнко, або ж в минулому функціонери КПРС Мороз і Симоненко? Питання ці риторичні.
Процитований на початку статті Огюстен Кокбен про таких політиків казав, що для них «образ людини «малого народу» – «дикун», який усе бачить, але нічого не розуміє». І хоча ця оцінка стосується подій більш ніж двохсотрічної давності (період Великої Французької революції), рудименти подібного зневажливого ставлення до народу з боку тих, хто позиціонує себе як його захисників, помітні досі. У будь-якому разі – в Україні, де доктринерство і міркування, а не реальний стан речей часто стають основоположним чинником опозиційної політики.
І тут важко не погодитися з Леонідом Кучмою в тому, що «часто за риторикою про незалежність забувають про важку, повсякденну роботу, про реальний захист наших національних інтересів. Багато хто вельми охоче бере участь у «круглих столах» з питань розвитку демократії. Але дуже мало бажаючих там, де потрібно, скажімо, домагатися для країни оптимальних умов вступу до ВТО або просувати наші товари на іноземні ринки. Це значно складніше і «не так захоплююче»... Тому що з першого питання всі із задоволенням «наїжджають» на владу, а друге - це конкретика, і тут потрібна відповідальність...»
А ось відповідальності (тобто справ, а не слів) з боку опозиційних політиків поки що не видно, що, на жаль, змушує засумніватися в їх державницькій позиції.
