Цей автобус на небагато місць уже звикли зустрічати вечорами у селах Овідіопольського району. Пасажирів люди знають поіменно: Діма Верлан, Діма Трандабула, Оля Гідірім… Та, звичайно ж, їм добре відомий водій транспорту, якого тут називають дядею Толею.
Що ж це за візитери, чому їм не сидиться вдома? Відрекомендую спершу водія. Анатолій Леонідович Юрченко – місцевий підприємець, займається переробкою сільськогосподарської продукції. Як і кожному успішному бізнесменові, йому не чужа благодійність. Він опікає дитячі дошкільні заклади № 1 та “Росток”, надаючи їм безкоштовно не лише продукти, які виробляє у своїй фірмі, власним транспортом завозить сюди й інші, за оптовою ціною. Але його справжня пристрасть – музика.
… У шкільні роки Анатолій грав у духовому оркестрі на трубі. Коли почав служити в армії, музика відійшла вбік. На Північному флоті, де дослужився до мічмана, не до гри було – походи, походи, зокрема й на Кубу, за що удостоївся медалі “За бойові заслуги”.
“Ожила” труба, коли Юрченко повернувся додому і почав працювати начальником караулу у пожежній частині. Одного разу повертаючись зі служби, Анатолій Леонідович вухам своїм не повірив – труба “співала” в його оселі. Виявилося, середульший син, також Анатолій, вирішив випробувати старенький духовий інструмент, який йому вручили у місцевій музичній школі. Невдовзі син трубача сам став трубачем у районному духовому оркестрі, яким керує Ігор Петрович Красноштан.
Коли батько збагнув, що син серйозно захопився духовою музикою, він запропонував Толику змінити стареньку трубу на нову.
- Ні, подаруй мені на день народження саксофон, - сказав він.
Бажання було задоволено. А тепер юнак має аж два прекрасних музичних інструменти. Зараз у райцентрі півдюжини саксофоністів. Вони об’єдналися у музичний колектив, і з цією-то групою часто подорожує Анатолій Леонідович Юрченко. Юрченко-молодший після дев’ятого класу має намір вступати до армійського музичного ліцею, щоб у майбутньому отримати і вищу музичну освіту. А Юрченко–старший, як і раніше, якщо є потреба, сідає за кермо автобуса, хоча і дуже зайнятий господарськими справами.
- Незабаром моїм пасажиром стане наймолодший синок – Борис, - розповідає Анатолій Леонідович. – З п’яти років пішов до музичної школи. Здібності є. Грає на флейті. Мріє також грати в оркестрі. Але у великому! Симфонічному! Можливо, і йому доведеться саксофон купувати.
Залишилося відрекомендувати найстаршого сина Анатолія Леонідовича – Юрія, одинадцятикласника вечірньої школи. Машину-розвалюху 1949 року випуску підібрав, як-то кажуть, на звалищі. Брати грають на духових інструментах, а для Юрія чарівною музикою було урчання відновленого мотора старенької “Победы”. Власними руками перебрав він усі деталі, зношені – відремонтував, ті, яких бракує – знайшов на складі, звалищі, вирівняв крила, кришку капота, пофарбував метал… І став 54-річний автомобіль, як новий.
Що ж – у кожного своя музика!
Ось з такою родиною я познайомилася в Овідіополі. До чого ж талановитий мій народ.
