Україна вже не один рік йде шляхом ринкових перетворень. Він, на жаль, не був встелений трояндами, але досягнуті результати обнадійливі. Наш кореспондент зустрівся з повноважним представником Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва в Одеській області Євгеном ТАБАЧНИКОМ і попросив висловити свою точку зору на процеси, що відбуваються у бізнесі, та проблеми, що заважають його розвиткові.

- Я хотів би спочатку нагадати, що ринкова структура містить кілька основних складників. Це, передусім, великий бізнес, куди входять значні підприємства та монополії, а також середній та дрібний бізнес, що містить невеликі виробничі й торговельні підприємства. Його складником є й індивідуальне підприємництво.

- Як ви оцінюєте рівень розвитку ринкових відносин у країні в цілому і в Одеському регіоні зокрема?

- Я вважаю, що наша країна у цьому напрямку зробила колосальний крок. Сьогодні у дрібному бізнесі працює близько п’ятдесяти відсотків працездатного населення України. Тобто за цими показниками ми наближаємося до світового рівня. Для порівняння скажу, що в країнах Європи у цій сфері зайнято 2/3, у США – близько 51 відсотка працездатного населення. Одеська область, за розвитком дрібного та середнього бізнесу посідає друге місце після Києва.

- Як ви дивитеся на те, що між великим та дрібним бізнесом виникають суперечки на законодавчому рівні?

- Справді великий бізнес, маючи значний фінансовий ресурс, просуває свої інтереси на різних рівнях виконавчої та законодавчої влади. І це негативно позначається на ринковому кліматі в цілому. Тут доречно згадати “батька” польських ринкових реформ Лешека Бальцеровича, який порівняв великий бізнес зі слонами, що кожному кидаються в очі, а дрібний – з комахами, ледве помітними, але без яких неможливе повноцінне ринкове середовище і навіть існування самих “слонів”. Тому між ними не мусить бути жодних суперечок, всі мають працювати в одному правовому полі і в рівних умовах.

- Це, як-то кажуть, аксіома. Але, на жаль, в українських умовах з правовими проблемами стикаються представники і великого, і дрібного бізнесу.

- Буквально у перших числах нового року я отримав з Києва чималу збірку “Підприємницький клімат в Україні”, в якій поряд з позитивними сторонами розвитку підприємництва, наводяться і негативні. Називаю їх по низхідній: недосконале оподаткування, корупція, адміністративний тиск, зарегульованість бізнесу, фінанси, недосконала структура підтримки підприємництва, нерівні умови конкуренції, кримінальний тиск. Останнє, як бачите, слабше, ніж прес оподаткування.

- Але багато чого з перерахованого зустрічається нерідко у так званих цивілізованих та інших країнах.

- Згоден. Але не в такому гіпертрофованому вигляді, як в Україні та інших республіках колишнього Союзу. Однак хотів би відзначити, що з кожним роком ситуація поліпшується. Головне, що всі політичні сили і так званий адміністративний ресурс усвідомили, що без ринкового шляху розвитку не може бути ніякої інтеграції у європейську та світову спільноту. Наприклад, прийняття Верховною Радою Закону “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”. Ймовірно, цей закон не всюди запрацює відповідним чином. Проте він є запорукою того, що всі суб’єкти господарської діяльності працюватимуть, спираючись на існуючі закони, не боячись втрапити під дію різноманітних підзаконних актів, постанов, розпоряджень, які нерідко вводяться у дію заднім числом. І стають для підприємця, як грім з ясного неба.

- Чи послужить прийняття цього закону поштовхом для розвитку підприємництва у віддалених районах нашої області?

- Де районна влада ставиться до підприємництва з розумінням, там негайно з’являються й результати. Середній та дрібний бізнес, зокрема індивідуальне підприємництво, передусім необхідно розвивати у районах, де спостерігається високий рівень безробіття. Бо це вирішить не лише економічні, але й соціальні проблеми у даній місцевості.

- Можливо, тут мають зіграти свою роль центральний, обласний та районні фонди розвитку та підтримки підприємництва?

- На жаль, коштів на втілення в життя широкомасштабних програм у вищеназваних фондів нема. Вони якщо й існують, то лише за рахунок бюджетних асигнувань. А їх явно не вистачає. Тому основне навантаження лягає на плечі центрів зайнятості населення. На мій погляд, їхнім основним завданням має стати не стільки виплата допомоги щодо безробіття, скільки підготовка та перепідготовка кваліфікованих кадрів, їхня адаптація до ринкових умов. Або, висловлюючись образно, сьогодні основна мета полягає не в тому, щоб нагодувати людину рибою, а в тому, щоб дати їй в руки вудочку та навчити її ловити цю рибу самостійно.