Пригадую: літній день добігає кінця, і втомлене сонце повільно ховається за обрієм. Жаданий холодок поступово знімає денну втому. У такий час не тягне в дім, до телевізора, а кортить просто посидіти десь у палісаднику і подихати свіжим повітрям, напоєним особливими степовими пахощами.
І заодно почекати, коли господар будинку Іван Степанович Маринов упорається з усіма нескінченними справами, і ми, нарешті, зможемо поговорити неквапливо, маючи попереду цілу ніч…
Розмова на ганку
А поки що розмову ведемо з його дружиною – Лідією Миронівною. Людина вона бойового характеру і досить балакуча. Але зараз говорить майже пошепки і з неприхованою тривогою.
- Не розумію, що діється з моїм чоловіком, - почала вона раптово свою розповідь. – Хоча за багато років спільного життя добре знаю його наполегливість і прагнення самостійно пробивати собі дорогу в житті. Були часи, коли з малою дитиною на руках і працювали, і навчалися. Але тоді зрозуміло. А зараз.... Йому вже за шістдесят шість, та й поламана рука дається взнаки. А його знову здолала якась непомірна пристрасть до роботи. Он з однією коровою ледве пораємося, а він злучив іще й телицю, бичка тримаємо. Та й у сина Ігоря повен двір усілякої живини. А ще маємо майже вісімдесят гектарів землі, де вони пропадають із сином від зорі до зорі, майже не вдаючись до сторонньої допомоги. Ну навіщо йому все це? Начебто живемо – не бідуємо, та й діти, вважай, влаштовані. Старший з родиною живе під Києвом, молодший – у власному будинку...
Згодом я довго думав над цією ситуацією. Звідки така невгамовна пристрасть до роботи, до подолання неймовірних труднощів, що випали на долю хліборобів у минулому році.
Сказати, що від надмірного прагнення до якоїсь наживи, від бажання розбагатіти, стати врівень зі свіжоспеченими нуворишами? Але для цього йдуть у бізнес, пускаються в афери... Тоді, що ж спонукає цю людину.
Зарано спогадами жити
Відповідь приходила поступово, коли почав докладніше знайомитися з тим, як склалася доля самого Івана Степановича і багатьох із тих, хто ще недавно очолював колгоспи і радгоспи, втішав односельців своїми організаторськими здібностями, вмінням вирощувати рекордний врожай, домагатися високої рентабельності у тваринництві, упорядковувати свої села і турбуватися про долю кожної колгоспної родини.
Свого часу їх не без підстав хвалили, вручали ордени й медалі, навіть Зірки Героя, а потім...
Їх майже не видно і не чутно. Рідко хто з них зайде до районної адміністрації, райради, про обласні інстанції й говорити майже не доводиться. Та й без запрошення воно якось зовсім незручно.
Такі люди, щирі від природи, можуть усе, але тільки не захищати себе, нагадувати комусь про свої заслуги. Це для них принизливо і неприйнятно. Вони не набридатимуть своїми питаннями, проблемами, вважають, що самі з усім упораються. Може й не так швидко, з непосильними потугами... Але що вдієш, вийшов із гри... Ось, здається, і почали вимальовуватися контури відповіді.
І вона, на мій погляд, полягає в тому, що цих людей постійно переслідує нездоланне почуття пригніченості, - он бо як: іще можуть багато чого зробити, і не гірше від тих, хто прийшов їм на зміну, а то і просто всіма правдами та неправдами виштовхнув їх на узбіччя, наділивши незаслуженими образами та приниженнями.
Це відчувається в кожному кроці, в кожному вчинку Івана Степановича. Ще напередодні до самого вечора ми об’їжджали його “володіння”. Він, показуючи посіви кукурудзи, соняшнику, багаторічних трав, радів як дитина тим кавунам і диням, що вродили всупереч усім негараздам. Але розповідав хазяїн з такою тривогою в голосі, немов боявся, що не повірять побаченому, а ще більше – не виявлять цікавості до його справ. А очі немов говорили: “Дивіться, як ми ще можемо”.
Не перелічуватиму тонни і центнери, хоча по минулому року врожай одержав пристойний. Не в кількісних показниках зараз справа, а в тому, що в завзятій праці людина домагалася дедалі більшої певності в собі. І як йому в такі хвилини хочеться співчуття, доброго слова схвалення, хоча б малої підтримки!
А воно виходить якось інакше. Не особливо радий Маринов вирощеному з такою неймовірною працею врожаю: де зберігати зібране? Ця тривога особливо посилилася, коли ми під’їхали до будинку його сина Ігоря, де серед двору лежала велика купа зерна.
- Ось, помилуйтеся, як на ділі піклуються про фермерів. У місцевому господарстві “Бессарабія” моїй родині винні майже сто тисяч гривень за майновими паями. Розумію, господарству зараз важко і не вимагаю негайно віддати. Але, з іншого боку, прошу хоч якесь порожнє приміщення, щоб заховати від негоди зерно, і одержую категоричну відмову. Отож і кукурудза, і соняшник теж зберігатимуться просто неба.
Запрошення Президента в гості
Знаю Івана Степановича понад тридцять років. Ще молодим головою, що рвався на перші позиції в Ізмаїльському районі. А це було складно, бо поруч стояли серйозні суперники. Сам тільки “Прогрес” із Миколою Миндру чого був вартий! Але він дуже старався, шукав своєї ніші. Самостійності особливої тоді не давали, але іноді прислухалися до аргументованої думки. Так з’явився величезний комплекс на десять тисяч голів свиней. Це було спецгосподарство, що в області й за поголів’ям, і за приростами ваги, і за рентабельністю майже не мало собі рівних. Сьогодні від того комплексу не залишилося й сліду. Як і від багато чого іншого, що було при Маринові. Болить серце...
Я знаю, що Іван Степанович має дуже непростий характер, може бути категоричним у міркуваннях, не приймати нічиїх порад і висновків. Гостро реагує навіть на дрібну несправедливість. Дотепер, приміром, не оформив пенсію, бо влаштували тяганину. Як законослухняна людина, завжди вчасно і сповна платить податки. Але від самого ходіння по кабінетах, спілкування з інспекторами, що намагаються принизити, потім майже тиждень опритомнює. Що є, те є.
Але він завжди поривався робити конкретні справи і здійснював їх. Сама тільки епопея з відродженням церкви чого варта. Ось вона, красуня, в центрі села Лощинівки, живий свідок його останніх діянь на посаді голови. Люди це знають. Але чи всі пам’ятають і цінують...
А пов’язана з цією церквою ще одна неймовірна історія, у якій Іван Степанович показав себе тим максималістом, яким він є в усьому.
На відкриття відродженого храму було запрошено самого Президента Болгарії. Справа в тому, що у відновленні церкви брали участь будівельники, які створили в далекі вже дев’яності роки спільні українсько-болгарські підприємства в нашій області. І саме з того великого будівельного тресту, що очолював майбутній глава болгарської держави. Так встановилися прямі контакти.
Запрошення було прийняте, і вже йшла підготовка до зустрічі. Але про неї не знали навіть в обласній держадміністрації. Дзвінок з Міністерства закордонних справ України привів їх у цілковите сум’яття. Іван Степанович пояснював: “Я особисто запрошую Президента до себе в гості. Маємо давні дружні відносини. І нікого це жодним чином не стосується”. Ось так, без будь-яких міжнародних дипломатичних хитросплетень - як товариш до товариша.
Випускаючи багато подробиць, скажу, що візит той відбувся. Щоправда, приїхав віце-президент Болгарії.
А потім були поїздки Маринова до Болгарії, де ситуація на той час почала змінюватися. Там, до речі, їдучи в урядовій машині, потрапив в аварію. Декілька чоловік загинули, а він відбувся зламаною рукою, що й сьогодні нагадує про себе в негоду.
Трагічні дні Миколи Миндру
Ось така він непроста людина, цей Маринов. І я розумію, як йому мусить бути прикро, коли в розквіті сил і творчого злету опиняєшся поза справами. Намагаюся з’ясувати, як усе сталося, чому так змінилося до нього ставлення людей. Чи тільки вік винен?
Він довго відмовчувався, переводив розмову на інші теми, а потім почав розповідати. Але знову не про себе, а про... Миколу Георгійовича Миндру. Я добре знаю, що вони свого часу були великими друзями, їздили родинами один до одного в гості, завжди були в курсі всіх виробничих справ і задумів, часто радилися, перш ніж розпочати здійснення якогось нового задуму. Але Маринов почав говорити про інше.
- Ви пам’ятаєте, як свого часу позбиткувалися над цією людиною. Знайшлися люди, що захотіли нажитися на досягненнях господарства. Почали каламутити воду, ходити по дворах, збирати якісь підписи, піддобрювати людей подачками й обіцянками небачених доходів.
У районі знали про це, але ніхто не втрутився, не розібрався. А коли настав чорний день фатальних зборів, усе велике начальство кудись зникло з району. Ніхто з них не став на захист людини з Зіркою Героя, вчорашнього депутата Верховної Ради СРСР, якому тимчасово осліплені односельці почали відмовляти в довірі.
І що ж потім? Микола Георгійович не зламався, не занепав духом, не побіг, як інші, до Одеси по захист і престижну посаду. Він зайнявся самостійним бізнесом і багато в чому мав успіх. А головне, можна було зануритися у справи, забутися в повсякденних клопотах.
Забутися, але не забути. Ні, мабуть, тільки я знаю, як він пережив ту трагедію. Особливо важко йому було бачити, як створюване десятиліттями, відоме на всю країну господарство буквально валилося на очах.
Бачили це й односельці. Не дочекалися вони обіцяних благ і нового розквіту. Почали знову збиратися, радитися. І вирішили: стати на коліна перед Миколою Георгійовичем, попросити в нього вибачення і знову запросити очолити господарство.
Я був серед тих, хто радив йому не повертатися. Його вмовляли рідні та близькі люди. Нагадували про вік і слабке здоров’я. Він чемно всіх вислухав... і дав згоду повернутися в рідний “Прогрес”. Інтереси справи, доля односельців узяли гору над прикрощами і незаслуженими образами. І за відпущені йому долею недовгі роки багато чого виправити та... померти на своїй трудовій посаді.
Сьогодні біля пам’ятника Миколі Миндру в центрі села можна часто бачити живі квіти, немов односельці й далі просять вибачення за вчинене колись зло...
Іван Степанович говорить про Миндру, але явно вловлюється інший підтекст: якщо таку людину свого часу не вберегли, то на що можемо розраховувати ми у своєму житті. Нас забули на другий же день після тих зборів, що розділили наше життя на тяжкі будні в минулому та повне забуття в майбутньому.
За працею й честь
Хочеться заперечити, навести інші приклади. Шукаю їх у пам’яті, запитую ветеранів, керівників колишніх передових колгоспів і радгоспів, але знаходжу надто мало підтверджень. Багато хто з них, їхній досвід і знання залишилися надалі незатребуваними, непотрібними. Нові керівники господарств не підпускають їх до справ новостворених сільгосппідприємств, немов бояться чогось. Але хіба досвід колись і комусь заважав?
…Нещодавно, у переддень Нового року, Іван Степанович разом із сином Ігорем завітали до нас, у редакцію. Виявляється, не відмовився фермер від своїх планів і далі нарощувати виробництво сільськогосподарської продукції. Більше того, захоплює своєю справою й сина, майбутнього юриста. І своє фермерське господарство назвав “Маринов-син”. А приїхали вони купувати ще один трактор, щоб успішніше вести сільгоспроботи.
Що вдієш, такі вони, ці люди, за своєю природою. І треба б тільки дякувати їм, що не зламалися, не відійшли від справ, не загрузли у чварах і суперечках, а стверджують себе старанною працею.
P.S. Цю статтю вже було підготовлено до друку, коли я став свідком іще однієї події. Це була урочиста мить, коли під бурхливі оплески Іванові Степановичу Маринову вручали квіти та подарунки. Ні, не в Ізмаїльському районі, не від імені аграріїв області. Асоціація болгарських національно-культурних товариств і організацій України визнала його “Людиною року” в номінації “За високі економічні показники в розвитку фермерського господарства”.
Воістину, за заслугами й честь. І все-таки неспокійні думки про долю тих, хто після багатьох десятиліть керівництва сільськогосподарськими колективами залишився поза справами, не зникають…
