Колишні танкісти у спілкуванні з іншими ветеранами люблять жартома, але з гордістю відрекомендовуватися: “Броня!”, тим самим підкреслюючи надійність військ, у яких їм довелося служити. Микола Якович Гриненко з села Градениці Біляївського району не лише служив, але й воював танкістом. В екіпажі він був механіком-водієм, а це найважча спеціальність. Командир танка або заряджаючий може перепочити, а за важелями управління потрібно бути постійно. Якщо навіть доводиться рухатися у непроглядній пилюзі і диму, долати рови та баюри, механік-водій повинен забезпечити “доріжку”, тобто витримати потрібний напрямок і плавність ходу для точної стрільби по мішенях. Обслуговування та ремонт – знову таки у першу чергу турбота механіка. Тому танки водять люди з міцними нервами, сильні і витривалі.
Як воював Гриненко – про це він міг би розповідати довго. Хоча багато епізодів ветерану згадувати важко, болем у серці віддається пам'ять про полеглих товаришів. Доблесть танкіста відзначена орденами Вітчизнянеої війни першого та другого ступеня, орденом Червоної Зірки, медаллю “За бойові заслуги”.
Як працював після демобілізації? Як всі фронтовики, яким не довелося довго насолоджуватися перемогою, - навколо були розруха та злидні, а земля чекала міцних чоловічих рук. Не цурався будь-якої роботи, але особливо проявив здібність організатора, вміння роздобути для господарства потрібні матеріали, запчастини. Очолював винзавод, був заступником директора радгоспу з постачання. А загалом старався жити так, щоб діти гордилися не лише його бойовими заслугами, але й післявоєнними справами. Виростив трьох синів та дочку.
Друзі-ровесники звертаються до Миколи Яковича за порадою. Та він і сам завжди поцікавиться, як у них справи, підтримує їхні прохання, пропозиціії у сільській раді, у раді ветеранів.
Любить займатися виноградарством. Але ще більше любить возитися з малюками. Має багато онуків і навіть 5 правнуків. Словом, колишній танкіст – людина надійна.
