На роботу в лікарню, Леоніла Сергіївна приїхала разом з чоловіком. Семен Якович Павлов (нині покійний) був головним лікарем і блискучим хірургом. Своїми всеуміючими руками він зцілив не одну сотню людей. Це при ньому й районну лікарню вибудували, і сучасне медичне обладнання в ній з’явилось, і показники дитячих інфекційних хвороб пішли на спад, бо на перший план він поставив не боротьбу з недугами, а їх профілактику. Спуску не давав нікому, а дружині діставалося найбільше. І вона розуміла цю його “пристрасть”. Її робочий день ніколи не вкладався у відведені рамки вчасно. Часто мусила серед ночі вставати з ліжка і поспішала на поміч малюкам. Молоді мами найчастіше непокояться. У доньки чи сина починають зубки різатися, а вони з плачем до Леоніли Сергіївни: “Допоможіть, дитятко гине!”
По дорозі Павлова встигне заспокоїти нічну гостю: “Все буде добре. Ось побачите!” І з’являлась віра, і вже ніби захищеною ставала мама, коли поряд крокувала Леоніла Сергіївна. Педіатр - професія особлива. То у інших лікарів спеціалізація: невропатолог, окуліст, ендокринолог... А педіатр – це значить цілитель-універсал. До того ж поставлений в складні умови. Якщо доросла людина на прийомі не лише розкаже, а й покаже де в неї болить, то недуги малюка треба відчувати інтуїтивно, що покладає на лікаря особливу відповідальність.
Проте у Леоніли Сергіївни не було жодного випадку, щоб вона помилилась у встановленні діагнозу чи запізнилася з наданням допомоги. Тому і повага до неї земляків не награна, не показна, а природна, заслужена.
З приязню відгукується про своїх колег і Павлова. Вона високо цінує професіоналізм і людяність районного педіатра Л.В. Ісаєвої, дільничних педіатрів В.П. Березини, А.В. Беднюк, Г.М. Силенко. Це, як кажуть, Березівська кафедра педіатрії!
Моя співрозмовниця зізнається, що вона щаслива тим, що потрапила до такого високопрофесійного колективу.
...Стати дитячим лікарем Леоніла вирішила ще на шкільній лаві. У сім’ї військовослужбовця, окрім неї, було ще троє малят. Звичайно ж, доглядати за ними мусила найстарша. Батьки на роботі, а Леоніла і нагодує малечу, і погуляє з нею, і спати вкладе. А вже як хтось захворіє, то й не відходить від ліжка. У такі дні як їй хотілося миттєво допомогти братику чи сестричці...
Здобувати професію лікаря Леоніла приїхала до Одеси аж із Далекого Сходу. Не кожен хлопець ризикнув би їхати у таку далеч. А вона ж, бач, наважилася, бо була впевнена у своїх знаннях.
Шість років промайнули швидко. Одержала призначення. Леоніла приступила до роботи у селі з незвичною для степової зони назвою – Лиса Гора. Це в Доманівському районі, що на Миколаївщині. А потім були Доманівка, Біляївка Одеської області, звідси вже потрапила в Березівку. Господи! З якими тільки недугами не зустрічалася за роки роботи! Грип, отруєння, поранення, лишаї, астми, бронхіти, різноманітні запалення, “свинки”, жовтяниці, віспи. На практиці збагатилася знаннями більше, аніж в інституті.
Роботі віддавалася сповна. Бувало, своїх малолітніх дітей залишала вдома без догляду, а на виклики вирушала обов’язково. Недарма в Березівці багато хто називає Леонілу Сергіївну хрещеною мамою. І то по-справжньому, щиро з вдячністю. Тепер ці діти на кутю приходять.
...Двері кабінету, в якому ведеться наша розмова, відчиняються раз по раз, хоча й приймальний час вже давно закінчився. Леоніла Сергіївна просить хвильку зачекати і обіцяє всіх вислухати. Тому наш діалог добігає кінця. Павлова, вибачаючись, підсумовує нашу бесіду:
- Що я вам хочу сказати... Нині працювати і легше, і важче. Легше, бо немає опіки над головою, поменшало інструкцій і звітностей, різних шефств, політзанять, обов’язкових суботників, місячників і т.ін. А важче, бо даються взнаки соціальні проблеми. Породіллями все частіше стають неповнолітні. Самі ще діти, а вже з маленькими живими ляльками на руках. Ранні мами, як правило, з неблагополучних сімей. Вони часто до пологів скуштували і алкоголь, і наркотики, а про тютюн я вже й не говорю – палять нині дівчата всуціль ще навіть у школі. Такий спосіб життя позначається на здоров’ї і матерів, і новонароджених. Свого молока у годувальниць часом вже у перші дні не стає, а купити дитячу суміш немає за що. Дитячі молочні кухні нині теж відсутні. Хоч сядь та й плач!
Сучасне молоде покоління з вказаних причин більш хворобливе. А з ліками у нас що! Вірніше, не з ліками, а з цінами на них. Тому ширшає домашнє лікування, коли педіатрами стають бабусі, а аптекою – всілякі узвари, трави, мазі сумнівного приготування. Болячки ускладнюються. І справу мати доводиться з тяжкохворими малятами, коли врятувати їх може тільки стаціонар, де також немало проблем, які прагнемо, все-таки, вирішувати гуртом з колегами. Зате яким дорогим подарунком стає дитяча посмішка – сигнал одужання!
- Ви майже півстоліття в медицині. Що для вас оцей відрізок у житті? – запитую співбесідницю.
- Це – життя навпіл, - говорить тихо Леоніла Сергіївна. – Я вже давно на пенсії, можна, як кажуть, і відпочити. Проте, педіатр – для мене не професія, а своєрідна хвороба. Відпочинком вона не виліковується...
