У Музеї західного і східного мистецтва відкрита виставка одеського фотохудожника Леоніда СИДОРСЬКОГО.
Погодьтеся, читачі, у суєтному поспіху буднів ми рідко зупиняємося де-небудь у центрі старої Одеси і піднімаємо голову, щоб не поспішаючи, розглянути фасад старовинного будинку – класичну стрункість величних колон, столітнє мовчання каріатид, череду вікон, овали лоджій та еркерів, чавунне мереживо балконних поручнів, примхливість картуша з вензелем колишнього господаря, що дивом зберігся, і ми внутрішньо ще раз здивуємося, яке гарне наше місто.
Про це я думав, йдучи до Музею західного і східного мистецтва на виставку одеського фотохудожника Л.С. Сидорського. Його називають натхненним співцем Одеси, і це не перебільшення: він сам обрав цей шлях у творчості, і всі його минулі 22 виставки були присвячені Південній Пальмірі. Нинішня, 23-я, називається “Одеса уві сні і наяву” і якнайкраще доводить, що погляд художника, закоханого у свою натуру, може бути кожного разу новим, цікавим, несподіваним, неповторним і надзвичайним. “Я не прив'язую виставки до якихось історичних подій чи ювілейних дат, - говорить майстер. – Я веду свій літопис Одеси”.
Що таке фотомистецтво? Творцями фотографії вважаються Луїс Жак Манде Дагерр та Вільям Генрі Фокс Талбот, і перші їхні знімки зафіксували найпрекрасніше на той час – собор Нотр-Дам-де-Парі: перший сфотографував його в 1838 році, а другий – у 1843-му. Фотографія потім повторювала всі жанри живопису – натюрморти, портрети, пейзажі, марини, акти ню, фіксувала навічно події свого часу, зберігаючи видиму історію для майбутніх поколінь.
У Леоніда Семеновича своя історія, свій літопис сучасної Одеси. Він веде її вже багато років. На виставці “Одеса уві сні і наяву” показано 100 нових робіт. Ми бачимо улюблене місто в незнайомих нам ракурсах і поєднаннях, яким бачить його сам фотохудожник – відображеним у склі вітрин і автомобілів, лайтбордів і навіть калюжах. Він працює із сучасною оптикою, яка дозволяє створювати дивовижні за красою фантазії на міську тему.
Так, він живе Одесою – “тобою, однією тобою”. На виставці він нагадав мені архітектора Гауді в оточенні своїх дивовижних творінь у Барселоні. Відображуючись у вітринах, деякі будинки справді нагадують своєю м'якою фактурою творіння великого іспанця. Ти не впізнаєш знайому до дрібниць Одесу, а це, виявляється, відображення будинку фабрики Воровського у дзеркальних вікнах бізнес-хмарочоса навпроти. У повторенні червоних дахів будинку пароплавства я побачив Дубровник, а Міськсад мені нагадав французьких імпресіоністів, та й сам автор, до речі, підтвердив – майже Клод Моне. Хтось у знятій чудовою оптикою аптеці Гаєвського впізнав Неаполь, комусь танок колон Художнього музею нагадав Ватикан. І на його фотокартинах часто присутнє море, але теж незвичне нашому погляду – то з рожевого туману, то з живих срібних відблисків, яким його можна побачити у щасливому сновидінні. Зовсім фантастична ширяюча над тротуаром антично рожева фігура оголеної красуні: жива, серед людської суєти – неймовірно! Але виявляється, це всього лише статуетка у вітрині антикварного магазину “Амадеус” на Катерининській площі. Знайомі всім два атланти, що втомилися тримати на плечах небесну сферу, і от їх уже шість! Чи це нам сниться?
Понад 30 років він бродить з фотоапаратом по місту за будь-якої погоди, шукає нові точки зйомки, ловить чудові миті, щоб подарувати їх нам і вічності. У своєму буклеті він так пояснює це: “Я знімаю архітектуру фрагментарно, щоб глядач був якоюсь мірою розгублений “Де це?”, і в той же час щоб його не полишало відчуття чогось до болю рідного і давно знайомого”. Коли в його руках фотоапарат, він не бачить обвалену штукатурку і купи сміття, рекламні щити на Дерибасівській чи кондиціонери між каріатидами на будинку банку “Порто-Франко” – всього того, що псує враження від Одеси.
Він випустив авторський лазерний диск з музикою і віршами під назвою “Одеса, яку ми любимо”. До неї увійшли роботи всіх минулих виставок. Влітку майстер хоче зробити виставку про зимову Одесу, а восени – 25-ту виставку під назвою “Сто ликів Дюка”. Здавалося б, сотні, тисячі разів знімали знаменитого одеського герцога – невже можна знайти якийсь новий ракурс? Та це як дивитися і головне – кому дивитися в об'єктив своєї камери. На нинішній виставці є кілька абсолютно чудових Дюків. Ось перед ним не нахабний готель-вискочка “Кемпински”, а безтурботно чисте море і далекий зелений берег. Фантастика! Це монтаж? Ні. Автор принципово не працює і з комп'ютером, який створює чужий віртуальний світ, де немає людського тепла. Вся справа у точці зору і оптиці, пояснює він: ось це мереживо на передньому плані – пальмова гілка ресторану “Валдай” за Дюком, а зелений берег перед ним – Лузанівка. Такий погляд. Хіба не диво? Напевно, ту осінню, 25-ту виставку можна буде назвати “Сто чудес Леоніда Сидорського”.
Сам же фотохудожник скромний і простий. Ось виглянуло крізь лютневі хмари сонце, він береться за свій “Nicon” і прямо з виставки іде на роботу. Вона йому приносить задоволення, вона йому до смаку. Саме для цього він звільнився із штатної служби – від думок, побажань, вимог редакторів, режисерів чи замовників. І гонитву за грішми вважає принизливою для художника. Спонсори допомогли зробити виставку і буклет – він дарує їм у відповідь свої роботи. Говорить: всі сто “Одес уві сні і наяву” вирушать до Морського транспортного банку і його філій. Нормальні відносини.
Фотомистецтво Леоніда Сидорського – особливого роду. Хтось називає його еспериментатором. Але я категорично не згодний. Фотографія експериментувала у мистецтві у 20-ті і 70-ті роки минулого століття. Але то були холодні експерименти заради чистих експериментів. Творчі засади нашого майстра в іншому – у любові до свого рідного міста. І його фотокартини, як справжнє мистецтво, не лише збагачують глядача цією любов'ю, але і змушують дивитися на навколишню дійсність з радісним оптимізмом. Нехай нам це сниться. Але це так потрібно нам у нинішні важкі часи!
