Російсько-українські паралелі
(Продовження. Початок у номері за 7 березня 2003 р.)
КАТЕГОРIЯ ВIДМIНКА
Кожен мовець розумiє: не штука знати слова - треба ще вмiти давати їм лад. Цебто, поєднувати їх одне з одним так, щоб виникла думка, цiлий потiк думок, i народилося диво людського спiлкування - мова. Всяка мова має свої способи злучати слова в речення. Українська робить це з допомогою творення словоформ, що має в нас назву вiдмiнювання. Простiше: для того, щоб поєднатися з iншими членами речення, слова (їх називають вiдмiнюваними) мусять змiнити свою форму - набути iнших закiнчень. Яких саме? Це пiдкаже кожному українцевi з дитинства засвоєне чуття. Але пiд тиском русифiкацiї таке чуття в багатьох сьогоднi притупiло. Тому є потреба нагадати дещо з граматики.
Вiдмiнкiв у нашiй мовi сiм: називний (хто? що?), родовий (кого? чого?), давальний (кому? чому?), знахiдний (кого? що?), орудний (ким? чим?), мiсцевий (на кому? на чому?) i кличний, якого росiйська мова не має.
Так, кличного вiдмiнка росiйська мова не має. В нiй iз давнiх часiв збереглося лише кiлька молитовних формул, де слова виступають у подобi звертання (Отче наш, подай, Господи) та кiлька речень з художньої лiтератури, наприклад, з вiдомої казки Пушкiна: "Чего тебе надобно, старче?". В сучаснiй же своїй мовi росiяни для звертань використовують називний вiдмiнок: Уважаемый Иван Петрович, дорогая Надежда Яковлевна.
Очевидно, за "етикою": "Як у мене чогось нема, то хай i в тебе не буде", - русифiкатори 30-х рокiв кличний вiдмiнок як обов'язковий з української граматики викреслили. Натомiсть впровадили так звану кличну форму, додержуватись якої було, сказати б, справою автора. Якщо автор, замiсть кличної форми, послуговувався, як росiяни, називним вiдмiнком, нiхто йому цього на карб не ставив. Навпаки, це навiть заохочувалось, тож газети й заряснiли конструкцiями типу "Ти, Ваня, йди сюди, а ти, Петя, постiй там".
Проте в народнiй мовi й класичнiй лiтературi кличний вiдмiнок жив, i офiцiйна фiлологiя мусила на це зважати. З'явилося щось середнє: одну частину звертання ставили в називному вiдмiнку, другу - в кличнiй формi: товаришу полковник, товаришу лiкар, товаришко Нiна тощо.
Наше народне пошанне звертання "пане" такої двоїстостi не визнає. Воно вимагає говорити: пане полковнику, пане лiкарю, панi Нiно. Як-от бачимо у Шевченка "Будем драти, пане брате, з китайки онучi". "Пане брате", а не "пане брат"! Пане товаришу! - зверталася в листах до Iвана Франка Леся Українка. Кличний вiдмiнок - для обох частин звертання.
Винятком є лише поєднання "пане" з прiзвищами, та й то не з усiма. Наприклад: пане Ковальський, пане Яреськiв, але - пане Стельмаху; пане Iванов, але - пане Овраменку (знов-таки, як у Шевченка: "Друже мiй, Максименку!").
Коли не вживаємо "пане", а тiльки iм'я та прiзвище, подаємо в кличному вiдмiнку обидва слова, як, наприклад, у народнiй пiснi: Ой, Iване Морозенку...
Прiзвища, якi не змiнюють своєї форми в поєднаннi зi словом "пане", не змiнюються й без цього слова: Любий Олексiю Ковальський, дорогий Iване Iванов.
ЗАКIНЧЕННЯ КЛИЧНОГО ВIДМIНКА
Сучасний український правопис поновив у правах кличний вiдмiнок, визнав його обов'язковiсть. I тут знялася буча. З'ясувалося, що багато радiо- i телемовцiв, особливо з Одеського телебачення, не знають, як правильно ставити слова в кличний вiдмiнок та звертатися до своїх спiврозмовникiв. Ця книжка їм допоможе, але тiльки в тому разi, якщо вони не полiнуються поновити в пам'ятi деякi знання з граматики, зокрема тiєї частини, що розподiляє iменники на вiдмiни (їх в українськiй мовi чотири, але нам потрiбнi лише першi двi), а вiдмiни на групи (тверду, м'яку й мiшану), бо залежно од вiдмiн та груп утворюються й закiнчення кличного вiдмiнка. Отже:
Вiдмiна перша. Жiночий, чоловiчий i спiльний рiд iз закiнченням -а (тверда група), -я (м'яка група) та -а пiсля шиплячого (мiшана група).
Кличний вiдмiнок для твердої групи має закiнчення -о: Нiно, сестро, Миколо, приблудо; для м'якої -е, -є: земле, пiсне, армiє, Надiє, Марiє; для мiшаної - -е, коли мова йде про неiстоти (круче, груше) i -о, коли звертаємось до iстот (Мишо, Дашо, Машо).
Окремо стоїть iменник панi. У звертаннях з iменами вiн вимагає, щоб цi iмена теж стояли в кличному вiдмiнку (панi Ганно, панi Марiє), а в парi з прiзвищами задовольняється називним вiдмiнком (панi Ковальська, панi Полiщук, панi Гриценко). Можливо, це тому, що багато жiночих прiзвищ не змiнюють своїх форм i в iнших вiдмiнках (докладнiше про це - далi).
Цiкавим витвором нашої народної мови зi словом "панi" є iменник панiматка. Кличний вiдмiнок - панiматко. Так шанобливо зверталися в Українi козаки до товаришевої матерi, до лiтньої поважної жiнки (та й не тiльки козаки, а й уся молодь). Так у народi називали дружину панотця (священика) - на вiдмiну од занесених iз Росiї "батюшка" та "матушка".
Пестливi форми в кличному вiдмiнку мають у першiй вiдмiнi (для всiх груп) закiнчення -ю: Галю, Ганнусю, бабусю, матусю, Микольцю, Мишуню.
Вiдмiна друга. Чоловiчий i середнiй рiд. Групи тверда, м'яка й мiшана. Закiнчення в кличному вiдмiнку - -у, -ю, -е.
Закiнчення -у. Воно характерне для iменникiв твердої групи, особливо з суфiксами -ик, -ок, -к(о) та iншомовних iмен на г, к, х, а також деяких iменникiв мiшаної групи з основою на шиплячий (крiм ж): батьку, конику, синку, хлопчику, Жаку, Людвiгу, Фрiдрiху, погоничу, слухачу, товаришу.
Закiнчення -ю притаманне iменникам м'якої групи: велетню, вчителю, секретарю, коню, мiсяцю, ясеню, Костю, царю, кобзарю, Грицю.
Закiнчення -е мають безсуфiкснi iменники твердої групи, iменники м'якої групи iз суфiксом -ець, власнi назви з основою на ж, ч, ш, дж, р та загальнi назви з основою на р i ж: голубе, соколе, Iване, орле, Днiпре, Петре, друже, козаче, школяре, вугляре, молодче, Довбуше, Стiвене.
Iменник син у кличному вiдмiнку в побутовому вжитку має закiнчення -у (сину), а в значеннi особливої шанобливостi - -е (Iсусе Христе, Сине Божий).
Окреме мiсце посiдає iменник Господь: йому в кличному вiдмiнку притаманне закiнчення -и (подай, Господи, помилуй, Господи).
Пестливi форми другої вiдмiнi мають у кличному вiдмiнку закiнчення -у, -ю: татусю, дiдусю, Васильку, Iванку, Олесю.
Для практики: поставте у кличний вiдмiнок слова: синок, батько, читач, слухач, сiвач, учитель, лiкар, коваль, друг, Iвась, брат, козак, хлопець, iнженер, громадянин.
ЗВЕРТАННЯ НА IМ'Я ТА ПО БАТЬКОВI
Його колись у наший мовi, як i в iнших європейських, не було. Леся Українка (зiбранння творiв у 12 томах, т. 12, с. 248) про це писала так: "Не зову Вас на ймення-"отчество", бо, правду кажучи, "отчества" Вашого якось я не знаю, та й не дуже люблю сей чуженародний звичай величання" (курсив наш - В. і Г. О.).
Цей чуженародний звичай запровадили в Українi сусiди. Росiйське чиновництво мало способи вбивати в голови людям свої "требования". Тож за 300 з гаком рокiв звертання на iм'я та по батьковi без жодних формул чемностi, якими були пане чи добродiю, стало звичним i в нас. Проте помилок у написаннi та вимовляннi все ще не бракує. Щоб їх уникнути, треба запам'ятати:
а) чоловiчi по батьковi мають суфiкс -ович (-йович);
б) жiночi по батьковi - -iвна (-ївна).
Є лише кiлька iмен, вiд яких форми по батьковi утворюються iнакше. Це - Iлля, Лука, Кузьма, Сава, Хома i Якiв. По батьковi вiд них:
Iлля - Iллiч - Iллiвна
Лука - Лукич - Лукiвна
Кузьма - Кузьмович (рiдше - Кузьмич) - Кузьмiвна
Сава - Савович (рiдше - Савич) - Савiвна
Хома - Хомович (рiдше - Хомич) - Хомiвна
Якiв - Якович - Якiвна
Що ж до того, що письменник Стельмах називає одного зi своїх героїв Яковлевичем, то це не виходить за рамки звичайного росiянiзму.
Кличний вiдмiнок для по батьковi чоловiчого роду має закiнчення -у, для жiночого - -о: Андрiю Васильовичу, Станiславе Iгоровичу, Надiє Романiвно, Нiно Олексiївно.
Невеличка реплiка. Може, воно для полiцейської держави важливо знати не лише iмена та прiзвища своїх громадян, а й те, як звалися (чи звуться) їхнi предки. Українi ж, на наш погляд, краще було б повернутися до давнього народного звичаю i виявляти пошану до людей не згадуванням iмен їхнiх батькiв, що характерно для народiв Азiї, а з допомогою народних формул гречностi - пан i панi. В офiцiйних звертаннях, як робить уся європа, приєднувати цi слова до прiзвищ, у менш офiцiйних - до iмен.
(Далі буде.)
