Історичний факт: після закінчення російсько-японської війни 1904 – 1905 років представники радикально налаштованої частини російської інтелігенції пачками слали телеграми імператору Країни Висхідного Сонця, вітаючи його з перемогою над “царським режимом” і не надто задумуючись, що Муцухіто (Мейдзі) – такий самий монарх, як і Микола ІІ. Минуло якихось дванадцять років і, скинувши самодержця, до влади в Росії стали більшовики, які відразу оголосили інтелігенцію “чужим елементом” і змусили її масово емігрувати з країни і тихенько стенати на чужині на мотив відомих рядків “Що маємо – не цінуємо, втративши – плачемо”.
Чимось ця історія сильно нагадує нинішню поведінку української опозиції, яка любить поскаржитися Заходу на своє важке життя-буття і мало думає про те, що своєю поведінкою вона підриває підвалини української державності як такої, провокуючи тим самим можливі негативні наслідки, якими (як у випадку з Російською імперією) може скористатися певна “третя сила”.
Крім того, українська опозиція повторює ще більш істотну помилку російської інтелігенції – вона в принципі не довіряє своєму народу. Особливо це яскраво виявляється у Віктора Ющенка, котрий апелювання до Заходу перетворив на певну панацею, не помічаючи при цьому власного зневажливого ставлення до простих людей, які складають його електорат. Спробуємо обгрунтувати цю тезу, посилаючись на найновішу інформацію.
21 лютого ц. р. в Києві проходила міжнародна конференція “Україна і Європа в світі”, виступаючи на якій Віктор Ющенко, зокрема, сказав: “Ми сподіваємося, що в проведенні прозорих і чесних виборів (маються на увазі вибори Президента України – авт.) нам стане в пригоді допомога і підтримка європейських інституцій, вони дуже важливі для України”. Це усього лише чергове повторення його давно сформульованої позиції – якщо Захід не допоможе, вибори буде сфальсифіковано.
Такий настирливий рефрен навіть у найбільш психологічно стійких іноземців, котрі не орієнтуються в реальному стані речей в Україні, здатен викликати певний стереотип, який проектується на майбутнє. Тобто, будь-який інший результат президентських виборів, окрім перемоги Ющенка, стороннім спостерігачем уже наперед сприймається як ознака “нечесного ведення боротьби”.
При цьому якось мало звертається увага на той факт, що голосувати ж буде не Білий дім, ОБСЄ чи ПАРЄ, а прості українці, до яких, згідно з логікою речей, і повинен звертатися Віктор Андрійович із усіма своїми тривогами й сумнівами. Розмови про те, що він “не має доступу до медіа-ресурсу” не витримують жодної критики, оскільки найкращий медіа-ресурс у даному разі – це він сам і його команда. Вони мають повну можливість спілкуватися зі своїми виборцями безпосередньо – одних лише членів парламентської фракції “Нашої України” достатньо, щоб ефективно “накрити” всі регіони країни і донести свою точку зору до виборців. Зрештою, попросити своїх прибічників допомогти в контролі над виборчим процесом.
І якщо це не робиться, то лише з однієї причини – Ющенко не впевнений у підтримці народу. Того самого народу, на симпатії якого він посилається під час своїх закордонних поїздок і до якого побоюється звернутись безпосередньо. Цілком можливо, він не хоче розчаруватися в якихось своїх переконаннях, зруйнувати той тендітний “кокон” славослів’я і лестощів, витканий навколо лідера “НУ” його оточенням. Є багато свідчень того, що Віктор Андрійович відверто помиляється щодо своєї значущості для України та її населення і, не виключено, йому просто дають змогу думати зворотне, хоча в нього насправді більше приводів для тривоги, аніж для заспокоєння.
Візьмімо хоча б славнозвісний рейтинг Ющенка, на який прийнято посилатися, розмірковуючи про нього, як про “фаворита президентських перегонів”. Опустимо той факт, що він от уже майже три роки коливається на рівні 20 – 25%, що вже саме по собі є негативом – стабільний рейтинг протягом тривалого часу без тенденцій до зростання для політика, який претендує на високу посаду, а не перебуває на ній, є свідченням хиткості його громадських позицій, а отже – слабкості команди, котра сподівається на те, що “він і так красивий”, не займаючись постійним поліпшенням іміджу шляхом конкретних справ, а не малозрозумілих для простого народу слів.
Та навіть якщо встати на позицію прибічників Віктора Андрійовича і погодитися з ними в тому, що так, він фаворит, то все одно, після певних розмірковувань дійдемо сумного висновку – його перемога є безумовною й очевидною тільки от на ті самі 25%. Адже різниця лише в тому, як казати: “цілих 25” чи “усього лише 25”. У випадку з Ющенком правильне саме останнє, оскільки його рейтинг означає – 75% населення України, чи ж абсолютна більшість не бачать у ньому майбутнього главу нашої держави і ніхто не може зараз спрогнозувати, чи вдасться його “відщипнути” в момент самих виборів собі від цього значного “куша”, чи ж усі ці голоси підуть на користь найсильнішого суперника.
Тобто говорити з упевненістю про перемогу Віктора Ющенка сьогодні в жодному разі не випадає з суто об’єктивної причини – через відсутність необхідної підтримки виборців. Звертання ж по підтримку до західних інституцій свідчить про те, що в “Нашій Україні” це чудово усвідомлюють, а тому свідомо просять провести своєрідну “зовнішню фальсифікацію” шляхом створення образу “поганої української влади” і “гарного Ющенка”. Залишається тільки сподіватися, що той самий народ, до якого настільки недовірливо ставиться Віктор Андрійович, зуміє не лише показати, але й довести справжній розклад сил і рівень популярності того чи іншого політика в нашому суспільстві.
Адже хочеться хоч раз переконатися, що наша країна не є такою собі “матрицею”, під яку підганяють усі події – і теперішні, і майбутні.
