От як буває: стаття А. Лоркіна “Вранці – гроші, увечері... книга”, опублікована в “ОВ” 13 січня цього року, здобула несподіване продовження. У тому матеріалі йшлося про поетичні книжки, що з'являються сьогодні, як гриби після дощу, часто являючи собою або відсутність смаку в авторів, або відверте графоманство. Немає колишньої редактури, немає цензури, і, щоб видати книжку “в авторській редакції”, досить знайти гроші. Відомий в Одесі журналіст, перекладач зарубіжної поезії А. Лоркін і розповів у легкому сатиричному стилі про такі поетичні збірки, і ми були солідарні з ним у його позиції.
Але от до редакції надійшов лист ректора Християнського гуманітарно-економічного університету (ХГЕУ), члена Духовної ради християнських конфесій Одеської області Р. А. Крижанівського. Він пише, що у вищезгаданій статті “абсолютно некоректно згадано священнослужителя, декана факультету теології і журналістики ХГЕУ, доктора служіння, відомого в СНД і далекому зарубіжжі християнського письменника і журналіста П. Павлюка”.
Йшлося про п'ять поетичних книг, виданих поетесою Людмилою Смирновою за останні два роки. А. Лоркін процитував фразу про збірник “День прозріння” з рецензії П. Павлюка в газеті “Христианские ведомости”, а потім навів чотиривірш поетеси, ніби демонструючи її “найглибші почуття”. “Ми вважаємо, пише нам ректор ХГЕУ, - що 4 рядки, “вишукані” А. Лоркіним у 5 книгах Л. Смирнової і вирвані з контексту, не дають йому права ганьбити ім'я поетеси”.
Першим бажанням у мене було звести Людмилу Олександрівну, яка прийшла до нас у редакцію, з автором статті – розбирайтеся самі, адже в газеті друкується попередження: “Думки й оцінки авторів можуть не збігатися з позицією редакції”. Але, поговоривши з поетесою, почитавши подаровані нею книги віршів, а також чудову рецензію П. Павлюка, я зрозумів: це саме той випадок, коли редакція повинна висловити свою думку. Тому одразу скажу: на мій погляд, у своїй позиції щодо віршів Л. Смирнової шановний автор А. Лоркін не правий. Більше того – абсолютно не правий.
Справа в тому, що йдеться про духовну поезію. Це досить рідкісний жанр у мистецтві словотворчості, навіть не жанр – дар. Цей дар відкрився Людмилі Смирновій, коли вона, вже у віці, втративши опору в житті – двох дітей і чоловіка, “на последний холм взошла”. Я вірю, я знаю, так буває – на самоті і в життєвих скорботах раптом прозвучить людині Одкровення Господнє, і вона входить в інший життєвий простір, де відкривається краса вищого порядку – духовності, і це інше буття тепер осяяне Небесним світлом і пронизливим щастям:
А радость такую дарует Господь,
Как будто летишь в поднебесье...–
Сидишь ли, стоишь -
А будто летишь,
И не шелохнешься на месте.
Поетеса говорить, що сама не помітила, як “видихнула” перші вірші, що стали предтечею її духовної поезії – це як воскресіння Христа у людському серці. Так буває, і ми лише можемо позаздрити такому щастю. Але її вірші – аж ніяк не релігійна екзальтація, вони дивні тим, що одночасно “земні” і “небесні” – перед нами земна жінка, яка щедро ділиться радістю своїх осяянь і відкриттів.
Если светел дух и ясен,
Мир Христа, как день, прекрасен,
И душа – как кладовая
Нерастраченных поэм.
Ах, як це добре! Вона щедро дарує свої книги, ніби ділиться світлом цієї радості. Вона створила і веде міжцерковну студію духовної поезії “Йордан”, де збираються християнські поети різних конфесій – від православних і католиків до баптистів і методистів. Філолог з 30-літнім стажем, вона хоче підготувати наукову працю про духовну поезію, чого досі ніхто не зробив. Хоча ми знаємо, що такі вірші писали і великі поети - від Пушкіна і Фета до Буніна і Пастернака.
Якщо вам повезе, читачу, і раптом потрапить до рук одна з поетичних книг Людмили Смирнової – почитайте її вірші, і вас торкнеться світло духовних сфер.
