Вперше на сцену районного Будинку культури Люда Бєлова вийшла, будучи маленькою школяркою. Ще тоді любашівці, оцінивши вокальні дані дівчинки, пророчили їй кар’єру естрадної співачки. Все це пригадалось, коли почула, з яким тріумфом Людмила, в якої уже дочка студентка, нещодавно перемогла у Роздільній на конкурсі авторської пісні на афганську тематику.
Вона близька нашій землячці тому, що племінник служив у Кабулі. Його доля, його розповіді вплинули на її творчість. Успішною була участь Людмили Бєлової у такому ж конкурсі і в Білгороді-Дністровському.
Слухаючи пісні у її виконанні, на концерті, присвяченому Дню незалежності України, я зрозуміла, чому члени журі у Білгороді-Дністровському аплодували їй, стоячи.
“Ви ж привезли тричі профе-сіонала”, – так прокоментували виступ Л. Бєлової у Бідгороді-Дністровському.
На цю тему й повела розмову з нашою землячкою.
– Ми раді, що саме Ви стали своєрідною візитною карткою району у цих місцях, але чому не склалося з професійною сценою?
– Скажу просто: не судилось. Хоча співала я, мабуть, з колиски. Кажуть, це від прабабусі, вона виступала на сцені. Я була першокласницею, коли мене попросили заспівати на весіллі у сусідів. Один з гостей з Одеси сказав матері, що у мене талант і запропонував віддати мене на навчання у спеціальній заклад у місті. Мати категорично запротестувала. Ці пропозиції залишались у силі, коли я була у 4 та 6 класах. Востаннє запрошували восьмикласницею, але, знаючи позицію матері, з райвно вже й не передавали запрошення...
До Уманського педучилища поїхали вступати, взявши перед тим з десяток приватних уроків гри на баяні. На першому екзамені зіграла на слух полонез Огінського і заспівала. Викладачі, яким сказала, що не знаю музичної грамоти, були дуже здивовані, і... відразу ж зарахували у студенти. Будучи ще на першому курсі, вже брала участь у конкурсі диригентів, який відбувся у Бердичеві, і посіла перше місце.
В училищі їй пророчили диригентську кар’єру. Дівчина готувалась до вступу у Харківську консерваторію. Та перед державними екзаменами захворіла. Потім вийшла заміж, народила Яночку...
У трудовій всього декілька записів: завідувачка клубу і бібліотеки, секретар фермерського господарства “Любашівська зоря” і останній – вчитель музики в школі, де навчалась сама.
З приводу останнього місця роботи Людмила сказала:
– Я так довго вагалася. Здавалося, дитячий гамір не для мене, а виявилось, що потрапила в свою стихію. Тут знайшла себе, виявилося, у мене є педагогічні здібності.
– Пісні пишете давно?
– Так, з дитячих літ. Я завжди любила і люблю самотність і природу. Душа в мене завжди відкрита для людей. Співаю у церковному хорі: дав Бог мені талант, то нехай не тільки люди одержують задоволення, а хай прозвучить він і во славу Господа нашого.
– Домашній тил можна назвати надійним?
– Наші стосунки з чоловіком Санею (живемо разом 12 років) можна назвати високими. У нас своєрідна єдність душ. Гадаю, навіть з моїм голосом не було б першого місця на цих конкурсах, якби не Санин музичний супровід.
– Знаєте, – зізнається моя співрозмовниця, – я у дитинстві була неймовірною фантазеркою. І на все дивилась “крізь рожеві окуляри”. І хоча мати не раз просила мене скинути їх і дивитися на речі реально, я не позбулася рожевого кольору й до цього часу. Може, це й не так вже погано? Напевне, це додає мені сил у важкі хвилини, а ще віри в людей, яким через пісню намагаюсь передати часточку свого серця.
***
Нещодавно моя колега із Білгорода-Дністровського при зустрічі сказала:
– Як же натхненно співала твоя землячка на конкурсі. Який у неї голос! Який талант!
Гордість заполонила мене. Так тримати, Людмило!
