У грудні виповнилось би 30 років із дня народження поетеси Ніки Турбіної. Чи пам’ятає хто-небудь зараз її блискучий злет у середині вісімдесятих?
Ніка народилася та жила в Ялті. Її коротка двадцятисемирічна біографія далеко не безперечна. Однозначно тільки одне – вона була унікальним явищем. Її вірші, написані в дитинстві, вразили світ. Вони були неймовірно глибокі та трагічні, як і саме її життя. У мрійливої та хворобливої Ніки Турбіної безсонними ночами народжувався ураган предивних і мелодійних слів:
Нельзя спросить, зачем приходят…
Зачем? Ночные палачи
Из ножен вынули мечи,
И на меня идут гурьбою.
Зачем столпились у дверей,
Недетской памяти моей
Слепые, загнанные люди…
Ніч була її оселею, де народжувалися чудові, дивовижні і водночас страшні та трагічні рядки. Після півночі наставав час великої Самітності чотирирічної дитини, з вуст якої, ще неписьменної, мама та бабуся записували ці пронизливі рядки:
Поднимите пальцы-нервы,
Превратите в грязь рябины
Брызги моря, что шумело
Под окном, тревожно споря.
Дарма вчені, лікарі, психологи, екстрасенси та літературознавці розкладали по поличках ці рядки, пронизані трагізмом тисячолітнього буття. Їм, що живуть за законами класичних і раціональних правил життя, не судилося зрозуміти космічних законів Вічності. Здавалося, це великий поет на ймення “Космічний Розум” транслює по ночах вірші на Землю через свою посланницю – маленьку дівчинку Ніку. Недаремно вона говорила: “Це не я пишу вірші – Бог водить моєю рукою”.
Почувши їх, письменник Юліан Семенов був вражений, назвав Ніку “інопланетянкою” і вперше присвятив у “Комсомольской правде” одну зі своїх чудових творчих миттєвостей унікальному диву – ялтинській дівчинці. І наступного дня вона прокинулася знаменитою – вся країна заговорила про неї.
Вогонь нетутешній і далекий цих віршів пронизав тоді відразу. Без здригання не можна було читати написане дитиною:
Благослови меня, строка,
Благослови мечом и раной,
Я упаду, но тут же встану.
Благослови меня, строка…
І далі почалося: захват, розчулення, шанування, багатотисячні аудиторії, що ловлять кожне слово юної поетеси, маститі покровителі…Тоді Євген Євтушенко взяв на себе місію опікуватися Нікою. “З моєї точки зору, це є дуже рідкісне явище, а може чудо – восьмирічний поет”. Вона присвятила тоді Євтушенкові такі рядки:
Вы поводырь, а я слепой старик.
Вы проводник. Я еду без билета.
Він написав передмову до її першої книги “Черновик”, що вийшла до дев’ятиріччя поета і розійшлася фантастичним тиражем у 30 тисяч примірників. За цей збірник Ніка Турбіна одержала на поетичному фестивалі у Венеції високу світову поетичну нагороду – “Золотого Лева”. До неї цієї нагороди удостоївся лише один російський поет – велика Анна Ахматова, вже в похилому віці. Літературознавці з Колумбійського університету перекладають її вірші на десятки мов світу. Учені зіставляють її з Мариною Цвєтаєвою (збіг – у різний час вони навчалися в тій самій ялтинській школі-гімназії).
Вірші Ніки були геніальні та приголомшливі. Їй пророкували блискуче майбутнє. Статті, інтерв’ю, фестивалі, застиглі в заціпенінні багатотисячні концертні зали Союзу, Італії, США... Система вичавлювала з геніальності всі можливі та неможливі вигоди та зиски. Шістнадцятирічною дитиною серед галасу фальшивих богемних тусовок і спокус, вона, по суті, виявилася в Москві зовсім сама.
А потім про Ніку почали потроху забувати. Їй дедалі рідше писали читачі, зникали журналісти, ситі заступники та тусовочні літератори. Адже починався новий “доленосний” період великого лихоліття. Розвалювалася країна, руйнувалися ідеали, нікому не потрібними ставали вірші. “Я, как сломанная кукла, //В грудь забыли вставить сердце, //И оставили ненужно в сумрачном углу…” – писала тоді Ніка.
Вона виявилася зовсім беззахисною перед дорослим життям і раціональними життєвими законами. “Намагаючись жити, як інші”, у 1990-му на запрошення багатого сивоволосого швейцарця їде навчатися до Лозанни. Але все звелося до несподіваного та банального шлюбу, що закінчилося втечею Ніки зі швейцарського замку процвітаючого мільйонера вже через рік.
У “окаянних” дев’яностих вона навчається у ВДІКу, інституті культури, працює в театрі-студії на околиці Москви, знімається в декількох фільмах. І гарячково пише вірші – на клаптиках паперу, уривках газет:
Не пишутся мои стихи,
Ни слова и ни строчки.
Разбросаны, как городки,
Все запятые, точки.
Не така, як усі, спроможна тільки писати незвичайні вірші, вона була далека від цього раціонального та жорстокого світу. Задихаючись від болю, відчуваючи неправду навіть у безсловесності, прагнула піти у свій всесвіт.
І вперше, відірвавшись від поруччя балкона, вона спробувала полетіти на цю планету невидимих мрій. Друга спроба польоту стала останньою. Тільки одна людина принесла Ніці останні квіти – її викладачка і єдина подруга Олена Галич, дочка трагічно загиблого поета Олександра Галича.
Боляче писати про королеву марень. Болять рядки її віршів.
