Відзначаючи 42-гу річницю сімейного життя, подружжя Пустовіти одягли свої весільні сорочки, вишиті Ніною Назарівною. Сорочки ці – сімейна реліквія. Візерунки і кольори ниток, якими рясно уквітчані вироби, виконані у прадавньому народному українському стилі. Переважають на них чорно-білі та червоні відтінки, що символізують життя і любов, на якій тримається світ.
Обоє зростали сиротами, обоє прагнули сімейного затишку і людського тепла. Коли побрались, вимріяне поступово здійснювалось. Копійка до копійки – творився достаток. Цеглина до цеглини – і виріс красень-будинок. Просторий, світлий і напрочуд привітний, як і його господарі. І хоча два сини Ніни Назарівни та Володимира Петровича мають свої сім’ї і своє житло, все ж батьки сподіваються, що колись діти повернуться до гнізда, з якого вилетіли. Ця оселя вразила мене тим, що вся уквітчана роботами господині. Це рушники, ковдри, килими, вишиті хрестиком і гладдю. Від дивного різнобарв’я, що стелиться від порогу, немов припрошуючи гостей до світлиці, і вже всміхається тобі зі стін та подушок, на душі стає до щему солодко, ніби послухала бабусину казку – ніжну, добру, світлу... Вже давно подружжя, як кажуть, на заслуженому відпочинку. Та який то відпочинок? Городи обробляють самі, а ще беруть шматок поля у товаристві, аби мати цукор чи соняшник. Тримають кілька курочок. Лагідний до своїх господарів песик Циган. Він надійний охоронець.
Пустовіти всі перипетії долі сприймають з гумором. Можливо, саме тому вдалося їхнє нелегке життя, яке ці люди вважають щасливим...
