Було таке: кілька років тому поставили ми бабусі цифровий телефон. За гроші, властиво. Називалося це гарно: “Цільове поворотне фінансування розвитку телефонних мереж”.
За договором гроші мусили почати повертати через три роки після їх внесення до каси “Укртелекому” – в серпні 2003 року. Проте до грудня 2004-го ми жили спокійно – тобто без повертання грошей. Проблем, щоправда, було досить. То телефон замовкне на місяць – ремонт лінії, то ще на півтора – ремонт кабелю, то вимкнеться в День Перемоги, коли бабуся збереться безплатно зателефонувати до інших міст і привітати фронтових побратимів.
Скінчилося тим, що для підстраховки (бабуся – людина дуже немолода, інвалід, із дому майже не виходить) подарували ми їй мобілку...
Наприкінці року телефонує мені бабуся і просить завітати до “Укртелекому” для одержання вкладених коштів. Пішла. “Гроші скінчилися, замало привезли”, - відповіли мені привітні дівчата. – Приходьте наприкінці січня. Якраз на Тетянин день я й прийшла на Академіка Філатова, 50/2.
Побачене жахнуло. Юрби людей: на сходах, у коридорах, нескінченні списки, старики на милицях сунуться по крутих сходах, щоб дізнатися, що гроші скінчилися й записатися на наступний день двохсотим або трьохсотим, плачуть діти, що їх бабусі-пенсіонерки привели з собою...
Скажіть мені, шановні керівники “Укртелекому”, як можна так знущатися над людьми. Невже ті, хто вклав гроші в розвиток вашого підприємства, не заслуговує на повагу та гідне ставлення? Невже не можна ці ж гроші переслати поштою, як це робиться з дивідендами?
Літня жінка, що попросила в мене таблетку валідолу, розповіла: “Я одержала гроші. А решту суми (видали половину) запропонували перевести на авансовий абонрахунок оплати. Це буде на два роки вперед. А що вдієш? Я такої черги більше не вистою, помру тут...”.
Коментарі, як то кажуть, зайві. Судячи з усього, саме таке “обслуговування клієнтів” і називається в “Укртелекомі” європейським рівнем сервісу...
