У ці дні минає рівно тридцять літ відтоді, як у лютому 1975 року вона прийшла на колгоспну планерку, або, говорячи тамтешньою термінологією – «на наряд», не головним зоотехніком (пропрацювала на цій посаді чотири з половиною роки), а керівником господарства. Власне, зі спогадів про зустріч тридцятирічної давності і розпочалася розмова з директором агрофірми «Маяк» Березівського району Героєм України Зінаїдою Михайлівною Гришко.
– Я приїхав у тодішній колгосп імені Жданова за кілька днів по тому, як Вас на загальних зборах обрали керівником господарства. Хоч і зустріли мене чемно, привітно, але в очах Ваших читався смуток…
– А чому було радіти? Приходжу на перший наряд – більшість моїх спеціалістів та керівників середньої ланки, м’яко кажучи, “веселенькі”. Наступних кілька днів – теж саме. І це о шостій годині ранку! Та ще й при тому, що господарство значилося у районі, як “безнадійно лежаче”. Певний час мовчала. Збиралася з думками. А потім, десь через тиждень, висловила “тронну” промову. (Сміється). Це я зараз сміюся. А тоді сказала: “Шановні головні спеціалісти, шановні бригадири. Дехто поза моєю спиною каже, що колгоспом керує “дитячий садок”. Так, я вдвічі, а від декого і втричі молодша. Але ж ви самі мене і обрали. Я вам в доньки та онуки гожуся. То який же ви мені приклад подаєте отим своїм досвітнім чаркуванням? Який ви приклад подаєте тваринникам, котрі з четвертої години ранку на ногах, механізаторам, що на тракторних бригадах ремонтують техніку, і в них пальці примерзають до металу (зима тоді видалась лютою). Багато хто з вас – фронтовики. Не раз дивилися смерті у вічі. Тож не бійтеся подивитися і правді у вічі. А вона невтішна – ця правда. Виробнича дисципліна – нікудишня, техніка, яку можна перелічити на пальцях обох рук, – розхряпана, корови дають стільки молока, скільки доять від домашніх кіз та овець. Ідіть, люди добрі і хорошенько подумайте: або працюватимемо гуртом, як слід, або шукайте іншу роботу…”
Отакою була розмова, точніше – мій монолог. Бо хлопці не сказали ні слова. Мовчки, похнюплено вийшли з кабінету, мовчки покурили хвилин п’ять біля контори, по тому розійшлися…
І почалася робота. Важка, щоденна, не лімітована годинами робочого дня. Самі ж розумієте, як складно надати маховику переднього ходу, коли він почав уже рухатися у зворотному напрямку. Сьогодні я з особливою теплотою згадую бригадира комплексної бригади Миколу Антоновича Тимошенка. Фінська, а потім Велика Вітчизняна війни не дали йому можливості змолоду здобути спеціальну освіту. Але Бог наділив природнім хліборобським талантом. Його інтуїтивне відчуття ситуації та перспективи не раз виручало і мене, як молодого керівника, і господарство в цілому. Багато чому я навчилася у тодішніх бригадира тракторної бригади Миколи Яковича Шматка; мудрого, розсудливого водія Петра Федоровича Булавенка; агронома-овочівника Надії Омелянівни Сапожникової; передової доярки Одарки Іванівни Вітюк.
– А взагалі, Зінаїдо Михайлівно, що найбільше врізалося в пам’ять у той перший рік Вашого головування?
– Весняна посівна. Коли сіяли цукровий буряк, на поле нагодився тодішній перший секретар Березівського райкому партії Іван Олексійович Кирик. Він взагалі був людиною непосидючою. У кабінеті його можна було здибати або раненько, або пізно увечері. Зате в районі знав кожне поле, ферму, кожного механізатора, доярку, скотника, конюха, я не кажу вже про керівників і спеціалістів.
Так от, приїхав Іван Олексійович, походив по полю слідом за посівним агрегатом, подлубався у землі, а потім звіз до нас агрономів з усього району і сказав:
“Дивіться, як не треба сіяти!”
Він був правий на всі сто відсотків. Ми заробляли насіння у грунт на глибину, що вдвічі перевищувала агротехнічні норми…
Ви знаєте, як мені боляче стало?! До сліз. Було таке враження, що мене, мов шкідливе дівчисько, носом натовкли у ту ріллю. Тому, не вагаючись, восени вдруге вступила до Одеського сільськогосподарського інституту. Стала вчитися заочно на агрономічному факультеті. Раніше стаціонарно закінчила зоотехнічний. В ідеалі, як на мене, кожен керівник агроформування повинен мати саме ці дві вищі сільськогосподарські освіти.
Недарма ж кажуть: “Вік живи, вік учись”. Я любила вчитися, і мені в житті щастило на вчителів. Завжди з вдячністю та пошаною згадуватиму директора Златоустівської загальноосвітньої школи Тимофія Селівестровича Білоуса, професорів Одеського сільськогосподарського інституту, мого декана, а потім і ректора Івана Степановича Самойленка, Івана Степановича Журавка, Євгенію Михайлівну Агапову. До речі, з нею я до сих пір підтримую як чисто людські, так і ділові зв’язки. Адже наше господарство вже тривалий час вирощує і продає племінних велику рогату худобу та свиней. Це якраз те, що є предметом глибоких досліджень Євгенії Михайлівни. Взагалі, всі, хто давав мені знання у вузі, – були прекрасними фахівцями. В інституті діяло таке правило: якщо ти не знаєш на трійку – ніхто тобі трійку не поставить! Ти повинен вивчити і прийти грамотним спеціалістом у господарство. Тільки так можна заслужити довіру у людей.
– Мова, Зінаїдо Михайлівно, йде про надбання Вами теоретичних знань. Але ж життя набагато багатогранніше і складніше, ніж теорія…
– Коли говорити про вчителів-практиків, то мені і тут поталанило. Я починала формуватися, як керівник господарства, у “золотий вік” агропромислового комплексу Одещини. Тільки у нас у районі головували два мудреця-хлібороба, двічі Герої Соціалістичної Праці Макар Онисимович Посмітний і Павло Пилипович Ведута. Та плюс в області очолювали колгоспи такі видатні організатори виробництва, як Микола Георгійович Миндру, Василь Захарович Тур, Євген Полікарпович Дунський і, звичайно ж, Марія Дмитрівна Шолар. Так що вчитися мала у кого. Треба тільки було не лінуватися і їздити по ту науку. З Марією Дмитрівною ми взагалі дуже здружилися. Вона мені стала і подругою, і порадницею у справах виробничих та житейських. Ми навіть характерами схожі. Боже-Боже, тридцять літ, як один день… Неначе вчора це було. Чую голос Василя Захаровича Тура на одному із зібрань обласних аграріїв:
– Повернувся я, шановні колеги, із закордонних мандрівок. Посилали досвід тамтешніх фермерів переймати. Поки вештався, у колгоспі хлопці віжжі послабили. Доводиться тепер усім разом підтягувати. Висновок який? Нічого довго швендяти – мандрувати. У них там є на що подивитися, але й ми не з глини зліплені. Нехай їдуть у гості до нас, а ми тим часом не будемо відволікатися від роботи…
До речі, мій колега з Ізмаїльського району Володимир Денисович Видобора, хоч і молодший за віком від згадуваних мною керівників, але теж належить до їх славної когорти. І я дуже рада, що йому буквально недавно присвоєно звання Герой України.
– Зінаїдо Михайлівно, коли Ви очолили господарство, то були наймолодшим його членом. А зараз?
– А зараз – найстарший (сміється). Ну не так, щоб зовсім най-най, але ветеран. Ви ж самі бачили, коли їздили по виробничих підрозділах. Багато молоді віком від 21 до 31 року. Та воно й зрозуміло: хлопцям і дівчатам є до чого докласти рук. Ферми автоматизовані – потрібні механіки, техніки, оператори машинного доїння. Насичений машинно-тракторний парк вимагає потужної ремонтної бази. А значить, окрім водіїв, трактористів, комбайнерів мають бути (і вони є) токарі, слюсарі, електрогазозварники, тощо.
Я вам такий приклад наведу: у 75-му восьмирічну школу відвідувало близько п’ятдесяти хлопчиків і дівчаток. Зараз – сто п’ятдесят. Школа стала середньою. І вже, як то кажуть, тіснимося, аби вмістити всіх бажаючих. А треба ж ще й комп’ютерний клас обладнувати. Та головне, що наші випускники впевнено вступають до вищих навчальних закладів, отримують відповідну освіту, і деякі повертаються до рідного села.
До речі, коли ми підтягли “блакитне паливо” до Златоустового, то першою газифікували саме школу. Адже, коли тепло в школі, коли дітки не хукають на рученята, щоб їх зігріти, тоді вони зовсім по-іншому дивляться і на вчителя, і розповідь його по-іншому сприймають. Коли за вікном гуде холодний вітер, а в класі затишно, тоді й у дитини на душі затишно. А батьки можуть спокійно працювати.
– Який рік із тридцяти був найбільш вдалим для господарства?
– Минулий, незважаючи на те, що він видався високосним. Тобто і раніше були непогані роки, але щоб так у комплексі… Судіть самі. Ми вперше зібрали на наших бідненьких, прямо скажімо, грунтах дев’ять тисяч триста тонн зерна, здали понад 2 тисячі тонн молока, 500 тонн м’яса (це половина від усього реалізованого районом).
Без усілякої сторонньої фінансової допомоги (тобто кредитів і позик) на власні кошти завершили газифікацію усіх трьох населених пунктів, що входять до Златоустівської сільради. Паралельно подали газ на опалення Будинку культури (його було відремонтовано), машинно-тракторного двору, гаража, хлібопекарні, магазину, фермських приміщень. На мільйон з лишком гривень придбали нової техніки: купили третій за останні роки зернозбиральний комбайн “Дон-1500”, два колісні трактори “МТЗ-82”, великовантажний автомобіль “КамАЗ”, два кормозбиральні комбайни. Крім того, капітально полагодили два корівники. Головне ж – розрахувалися з людьми по заробітній платі. У нас ні перед ким немає ніякої заборгованості. Більше того, зараз, у лютому, видамо механізаторам і тваринникам, що досягли торік найкращих результатів, солідні грошові премії.
– І останнє запитання. Яке досягнення на посаді керівника господарства Ви вважаєте найголовнішим, знаковим, якщо хочете?
– Найголовніше, що ми зберегли багатогалузеве, високорентабельне господарство, а з ним – і інфраструктуру трьох сіл у найвіддаленішому кутку за 30 кілометрів від райцентру. Повірте, це було не так просто. Знайшлися деструктивні сили, що, мов круки, хотіли роздерти, розтягти на дрібне шмаття те, що збиралося роками. Я була категорично проти, і мене підтримали 95 відсотків селян. Дуже їм вдячна за це. Бо, якби сталося інакше, то сьогодні б мали вщент зруйноване господарство, занедбані, виснажені поля, винищене поголів’я великої рогатої худоби та свиней і три напіврозвалених села, за які б ніхто не ніс відповідальності. А так ми зараз – агрофірма, якій боятися нічого. Люди це чітко усвідомлюють. Я, скажімо, нині маю стільки ж землі, скільки будь-який інший член колективу. Ні на сотку більше, ні на сотку менше. Жодної одиниці техніки чи чогось іншого я за всі тридцять років, а тим більше зараз, коли все розподілено на паї, не “загнала” комусь із ділків з метою наживи. Все знаходиться у господарстві і працює на членів цього господарства та їхніх дітей.
Березівський район
