„Він бував різний і навіть інакший”, – характеризував Юрій Смолич Рильського як людину. А про його талант говорив так: „...він був блискучий, але глибокий, був скорий, але бездоганний”.
В історію нашої культури Максим Рильський увійшов і як поет, і як філолог-ерудит: автор численних літературознавчих праць, серед яких на першому місці – його шевченкознавчі студії; як учений-мовознавець, що доклав зусиль до укладання російсько-українського словника. Та, звичайно, він, перш за все, – поет, поет багатогранний, поліфонічний.
Вже червоніють помідори
І ходить осінь по траві.
Яке ще там у біса горе,
Коли серця у нас живі?
Високі айстри, небо синє,
Твій погляд милий і ясний...
Це все було в якійсь країні,
Але не знаю я, в якій.
Скільки докорів було на адресу поета за оцей ранній, напрочуд інтимно щирий його вірш. А в ньому ж ідеться про найголовніше, що тримає нас у житті і дає саме життя: про щиру любов як вічну, неперехідну цінність, завдяки якій нам не страшні горе і смерть, завдяки якій відчуваєш вічність світу, його безсмертя.
Що з того, що осіннім чарам
Прийде кінець? Але в цю мить
Баштан жовтіє понад яром,
Курінь безверхий ніби спить.
І гнеться дерево від плоду,
І не страшний, моє дитя,
Нам час останнього походу
Без вороття, без вороття.
Творчий шлях Максима Рильського, як і кожного, як казали, радянського поета, складний і суперечливий. Поряд зі зразками чистої, високої лірики ішла в нього й кон’юнктурницька „Пісня про Сталіна” („Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить”), а в довірливо інтимний, сповнений любові до сина вірш „Ми збирали з сином на землі каштани...” силоміць було втиснуто вірнопідданський рядок: „І про слово Сталін я сказав синкові”. Та не вони визначали суть Рильського, а задушевні, довірливі, сповнені розуміння глибин і таємниць людської душі „Ластівки літають, бо літається...”, „Лист до загубленої адресатки”, глибоко патріотична, істинно громадянська поезія часів Великої Вітчизняної війни, перейнята любов’ю до України, топтаної фашистським чоботом, але не скореної, України з її віковічною культурою як гарантом безсмертя народу („Слово про рідну матір”).
Але найповніше як знавець людського серця (а це головне в поезії) розкрився Рильський в останні роки свого життя. Філософська лірика пізнього Рильського, поета-співбесідника, лірика „Голосіївської осені” (1959), „В затінку жайворонка” (1961) й „Зимових записів” (1964) перейнята роздумами про вічні проблеми буття – про молодість і старість, життя і смерть. Глибока філософська думка часто висловлена в кінцівці вірша як своєрідна мораль, як висновок: „Часом можна висловить пейзажем Те, для чого слів нема людських”, „Пам’ять серця – о, вона жорстока, Та без неї тяжче, як при ній”, Але хай поб’є тих осорома, Хто весну зимою прокляне!”
Рильський, автор „Туги за молодістю”, що так глибоко відчув біль, викликаний не тільки скороминущістю власної молодості, а й взагалі короткочасністю людського буття, невічністю краси („Жаль світу цілого – землі і неба жаль!”); Рильський, що сказав про цю розлуку зі світом як про найболючіший стан, як про найгіркіше почуття; Рильський у цьому ж вірші проспівав одну з найщиріших, найнатхненніших пісень про неповторну красу життя, котре тим тяжче втрачати, що воно – прекрасне.
А як глибоко людяно, тепло сказав він про неперехідне значення краси, любові, поезії, про своєрідність зв’язку поезії з життям у вірші „Що зберегла пісня”. Вслухаючись у мелодію народної пісні, створюючи в своїй уяві картину давноминучих часів, картину нездійсненого побачення двох закоханих, бачачи за нею драму людських сердець, розуміючи красу висловлених у пісні почуттів, глибину конфлікту, чарівну загадковість обставин і характерів, Рильський пише:
Ніколи і нікому не вгадати,
Ні хто був він, ні хто була вона,
Мимо якої проїздив він хати,
Які були в них лиця й імена.
Було давно, давно обох немає, –
А в пісні збереглись для поколінь
І свист отой, що милу викликає,
І дрібен дощ, і ніч, і сірий кінь.
Поезія – головний герой цього твору. Поезія, яка зберігає на віки риси людської долі, характерні ознаки доби, яка увічнює в нашій пам’яті те духовне, що, не лишивши матеріального сліду, могло стертися, зникнути, загинути, – те, без чого незмірно біднішим був би духовний світ наступних поколінь. Це – поезія, що здатна на диво: здатна обезсмертити людину з її почуттями, здатна створити атмосферу давноминулого, але вічного в своїй красі часу, здатна примусити нас відчути далекі й чужі печаль і радість, смуток і щастя як сьогоднішні, свої. І при тому атмосфера часу розкривається перед нами через вельми ощадливо дібрані ліричні образи, через окремі деталі, найтонші емоційні нюанси. Все багатство людської душі розкрилося через окреме.
І цей же Рильський, поет найтоншого настрою, а водночас як поет, що через роздуми і про власне життя, і про життя кожної людини, й усього світу прийшов до загальнолюдських морально-філософських істин, саме він у шістдесяті роки, оті роки хрущовської „відлиги”, коли ми вперше ковтнули „ковток свободи”, зумів, здається, гостріше, відвертіше й рішучіше від будь-кого з молодих шістдесятників сказати про найболючіші проблеми минулого, зумів винести найнещадніший вирок „братопродавцям з білими руками і з чорними серцями”, які „вслали анонімними листами дорогу у кар’єру та в чини!” Його гострота, відвертість і рішучість пояснюються тим, що про підлі часи доносів, репресій і розстрілів він знав не з чужих вуст, а сам пережив і загибель своїх друзів, і численні переслідування, звинувачення в українському буржуазному націоналізмі, які могли обернутися для нього найтрагічнішими наслідками. І тут же поет зумів через найрішучіше, трибунне заперечення підлоти, підступності, фальші прийти до так само рішучо висловленої віри в сили народні, прийти до загальнолюдської істини про торжество справедливості, добра, до думки про те, що несправедливість і зло, врешті, обов’язково терплять поразку, люди розпізнають підлу зміїну породу. Могутнє прокляття нечисті, спопеляючий святий гнів – усе це передано без будь-яких нюансів, прямим текстом, публіцистично оголено, відверто пристрасно, як вимагала тепер правда життя. І це – теж Рильський:
Хай зле про них говорять у народі,
Зневага хай бичує світова, –
У них є щит: не впійманий – не злодій!
У них є меч: фальшовані слова!
Та стать людьми нема, нема надії
Тим, хто життя проповз, немов змія!
Нехай їх вітер вічності розвіє,
Нехай в огні останнім спопеліє
Наклепника останнього ім’я!
Максим Рильський був майстром вірша, з якого, навіть одного, окремо взятого, складалося уявлення про характер його автора як головного героя лірики. Таким є, наприклад, його „Поетичне мистецтво”.
Вже в першій строфі зустрічаємо точні ознаки біографії поета, його погляду на світ. Це погляд умудреної життєвим досвідом людини, яка, „дійшовши схилу віку”, пізнала ціну великої простоти як точності, природності у виявленні думок, почуттів, усієї поведінки. У другій строфі розкривається єдність естетичних і етичних критеріїв в оцінці і людини, й мистецтва:
...Коли ні марній позолоті,
Ні всяким викрутам тонким
Немає місця, як підлоті,
У серці чистім і палкім.
Це ж сам Рильський, правдивий, природний, чесний і в житті, й у мистецтві!
У третій-четвертій строфах знаходить поглиблений вияв естетична програма автора, розкривається й характер мудрої особистості, неортодоксальної людини, яка добре розуміє логіку емоцій, почуттів, що дуже нелегко піддається раціоналістичним поясненням.
У п’ятій-шостій строфах – справжня декларація прав і обов’язків поета і громадянина. Рильський засвідчує тут притаманне йому поєднання гостро емоційного начала, романтично пристрасної мрійності з точністю ідейних, політичних, мистецьких орієнтирів.
Свій парус ладячи крилатий,
Пливти без компаса не смій!..
Світ по-новому відкривати,
Поете, обов’язок твій!
Так, Рильський умів по-новому дивитися на світ уже в свої зимові роки, умів і на схилі віку розуміти все багатство світу, а головне – багатство, розмаїття людської душі, народного характеру. Саме це й дало підставу Іванові Драчу так високо оцінити роль Максима Рильського в житті України: „Стоколос нації, стоголос”. Правдива оцінка поета як духовного вождя нації.
