– Дівчино, ви відійдіть, будь ласка, подалі. А то тут мечі іноді ламаються і відлітають у жінок...
Я слухняно відсуваюся – але буквально на крок – дуже вже хочеться бути ближче до незвичайного видовища. Два лицарі, глухо брязкаючи зброєю, сходяться у двобої... Удар... ще... і суддя в сірому середньовічному одязі розбороняє бійців. Це – Білгород-Дністровська фортеця, відкритий чемпіонат України з історичного фехтування.
Під ногами – суха трава, над головою – пекуче сонце, а навколо просто чудові історичні «декорації» – стіни і вежі фортеці. Глядачі вважають за краще влаштовуватися по-різному. Хтось – на стінах, щоб спостерігати бої з висоти пташиного польоту. Хтось юрбиться навколо натягнутих мотузок, які огороджують арену. Дехто (і я в тому числі) час від часу змінює диспозицію – хочеться встигнути скрізь. Зрозуміло, що це гра. Але все одно не полишає відчуття сюр-реальності, особливо, коли око чіпляється за яку-небудь дивну картинку. Ось турботливий зброєносець дає пити лицарю... солодкої води з пластикової півторалітрової пляшки. Ось упав на коліна і здійняв руки середньовічний чернець... ні, він не молиться, просто фотографує! І фотоапарат – цифровий. А ось молоденька дівчина. Блузка з оголеними плечима, шнурований корсаж... гібрид середніх віків і останнього писку моди. Красуня однією рукою обмахується віялом, а іншою тримає мобільний телефон...
Так...екзотика. Коли проходить перше відчуття нереальності, з подивом відчуваєш щось подібне до ... розчарування. Все-таки розбалувало нас телебачення зі своїми спецефектами, великими планами та знахідками монтажу. Але потім... тебе просто починає захоплювати атмосфера того, що відбувається. І я, людина, далека від футболу, починаю розуміти тих футбольних фанів, які не дивляться матч у себе у квартирі в зручному кріслі, а рвуться на стадіон. Так, саме – атмосфера.
– Бій до 12 очок! Судді готові? Бійці готові? Бій!
Знову тупіт і брязкіт, впав і покотився на траву металевий нарукавник. Бій тимчасово припинено – потрібно дати можливість виправити неполадку. А публіка за мотузками шаленіє: від буйного «Крові! Вали його!» до жартівливо-знущального: «Хлопці, йдіть до нас! У нас пиво є!» Хм... пиво б не завадило б,точно. І так спекотно, а як там, під теплими стьобаними тканинами, розшитими металевою лускою, під металевим, нагрітим сонцем шоломом? Ні... піду я поки що в тінь, а заодно розпитаю Бориса Ємця –голову обласної федерації бойових мистецтв, все-таки він – один з основних організаторів. Довідаюся про безліч цікавого. Я, наприклад, була свято переконана що ця «мода» прийшла до нас з європейських країн. Але, виявляється, там максимум, одягаються у середньовічні обладунки, ходять парадом та інсценують історичні сцени. «Повноконтактні» бої – ноу-хау європейської частини колишнього СНД. Звичайно, безпеки дотримуються. Є певні параметри бойового меча (вага не більше 1400 грамів), краї його не заточуються. Низки ударів (колючих або нижче колін по незахищених ногах) просто заборонено. До змагань допускаються лише «лицарі», старші 18 років, поділів на вагові категорії немає (у Росії – є, але і то винятково – «на око»).
Перший «лицарський» турнір – відкритий чемпіонат Одеської області відбувся у Білгород-Дністровській фортеці у 2001-му році. 2002-й – перерва, 2003-2004 –чергові чемпіонати області, а в нинішньому – 2005-му – змагання набули статусу Відкритого чемпіонату України (проект «Сталева ліга»). 16 –17 липня за звання чемпіона змагалося близько 80 чоловік, не лише з усіх регіонів України, але і з Росії, Молдови, Угорщини.
Лицарські бої – задоволення не з дешевих. Гарний клинок коштує майже 100 у.о., причому виготовляють їх у єдиній в Україні майстерні – у Харкові. Решта мечів не витримують критики, точніше – не витримують боїв – ламаються. Щодо решти обмундирування – майстерень побільше. Шолом – від 40 у.о., плюс щит і лати, які повинні відповідати історичним реаліям. Тим дивніше, що більшість учасників змагань не є якимись особливо «крутими» громадянами, це швидше справжні фанати. То хто ж вони? Середній вік – років 25, більшість з вищою освітою. Викладачі, наукові співробітники, комп’ютерники, менеджери різних компаній... Історичне фехтування не стало у нас поки що комерційним видом спорту, мало хто заробляє на цьому (як каскадери, наприклад). Це, швидше, відпочинок, стан душі.
– Бійці не платять за участь у змаганнях, більше того, ми оплачуємо їм дорогу туди і назад, харчування в ці дні, надаємо намети, – розповідає Борис Ємець. – Спонсор – звір рідкісний у наших широтах, тому витрати компенсуються за рахунок вхідних квитків. Така форма взаємопогашення – найзручніша. Фізична підготовка? Так, потрібна, але ж навантаження тут – ситуаційне і динамічне. У бійця немає завдання пробігти в цих обладунках сорок кілометрів. Він повинен вийти на арену, провести двобій, зняти обладунки, відпочити, почекати наступного бою. Для того, щоб махати мечем, не потрібен біцепс у 52 см, достатньо вміти завдавати акцентованих ударів. Як і в інших видах бойових мистецтв, люди тренуються у залах і на спеціальних базах. Зазвичай тричі на тиждень, іноді з перервами, а перед змаганнями – практично щодня. Жіноче історичне фехтування? Було б цікаво, але бажаючих поки що небагато. У нинішніх змаганнях на загальних підставах брали участь три дівчини. Щоправда, до фіналу ніхто з них не наблизився...
Так, до речі! Ось і фінал. Публіка просто божеволіє. У номінації «меч-меч» харків'янин Олексій Журба переміг нашого земляка ,одесита Євгена Чеховського. А оскільки Олексій до цього виграв і номінацію «меч-щит», то він і став абсолютним чемпіоном України. Рвуся взяти інтерв'ю... але переможцеві не до цього. Йому саме обробляють розсічену до крові брову. Переломи, кажуть, бувають, рідко, а от синці, розсічення – постійно. Вдається, щоправда, довідатися, що Олексій дуже короткозорий. У повсякденному житті він ходить в окулярах, а під час боїв супротивника бачить швидше силуетно. Але в нього дуже хороша координація рухів, і всіма технічними прийомами бою він володіє досконало...
Я все ще тут. Вражень – багато. Змагання лучників і арбалетників, показ середньовічних мод і особливо – групові бої. Аж серце здригнулося, коли хвиля металу покотила в наш бік...То чому ж люди беруть участь у таких іграх? Я запитувала про це у різних глядачів, і найбільше мені сподобалася така відповідь:
«Мені здається, це втілення якихось дитячих фантазій, після перегляду фільмів і читання книг. Гра, задоволення у чистому і нескаламученому вигляді. Якоюсь мірою – відхід від реальності, але якщо в міру – то все позитивно. Втілення дитячої мрії – це завжди чудово.»
