20 червня в Золотому залі Одеського літературного музею відбулася презентація книжок одеського письменника Володимира Гараніна «Як парость виноградної лози» та «Еней був парубок моторний». Вступним словом презентацію відкрив голова правління Одеської обласної організації Національної Спілки письменників України Геннадій Щипківський. В обговоренні творів взяли участь письменники Станіслав Конак, Олекса Різниченко, Василь Барладяну-Бирладник, Олег Олійників, Надія Мовчан-Карпусь... Сьогодні своїми роздумами з приводу книжки «Еней був парубок моторний» (Одеса, 2005) ділиться письменник Богдан Сушинський.
Поема видатного українського поета Івана Котляревського “Енеїда” є одним із тих творів, котрі були і назавжди залишаться джерелом пізнання нашої історії, нашої мови і культури. Творчо опрацювавши сотеннолітні пласти національного фольклору, І. Котляревський взявся перелицьовувати популярну тоді серед слов’янських книжників поему давньоримського поета Вергілія, проймаючи події, що розгорталися під стінами давньогрецької Трої, психологією, характерами, самим духом українського козацтва, та залучаючи при цьому, доти літературно майже не вживаний, образно не обрамлений пласт народно-козацького побуту.
Щоб збагнути істинне значення появи цього твору на українському культурному небокраї, треба згадати, що вперше фрагменти поеми з’явилися друком 1798 року, а повністю вона побачила світ 1842. А це означає, що перше явлення твору Україні та українцям відбулося ще тоді, коли наш народ лише марив появою свого літературно-духовного месії Шевченка; коли все, що було в українцеві українського, козацького, волелюбного, жорстоко притлумлювалося, винищувалося та каралося російською колоніальною системою. Коли кожен, хто проймався українським козацьким словом, пам’ятав, – бо імперська Росія не дозволяла йому забути цього, – що 1709 року російські війська не лише зруйнували Запорізьку Січ, але й за наказом Петра І накинулися на старовинний казацький січовий цвинтар, аби розрити всі могили, викинути всі останки в Дніпро, щоб навіть сліду не залишити від могил наших предків-козаків. А потім був 1775 рік, і ще один підлий напад російських військ на Запорізьку Січ, які мали наказ Катерини ІІ не лише зруйнувати Січ та винищити козацтво, але й навіки вічні стерти з пам’яті саме ім’я козаків. Тож мав рацію академік О. Білецький, який, визначаючи роль і місце поеми І. Котляревського у системі національних пріоритетів і цінностей, писав, що “Енеїда” стала “одним із важливих моментів не тільки збереження нації, а й її утвердження”. І можна уявити собі, яким погибельним “конотопом” повівали на російських цензорів рядки:
Славнії полки козацькі,
Лубенський, Гадяцький,
Полтавський,
В шапках було, як мак, цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять...
То, мов мітлою, все метуть.
Від часу першої публікації і до 1902 року поему перевидавали 27 разів. Про неї знали козаки одеського Пересипу і січовики Задунав’я, її читали та цитували на Дону, Кубані та Амурі; достеменно відомо, що один примірник поеми вивіз із собою Наполеон, повертаючись після походу на Москву. Над оформленням поеми працювала ціла плеяда талановитих художників, серед яких перший ілюстратор А. Мартинович, відомий живописець Г. Нарбут. 1937 року, саме в розпал комуністичних репресій в Україні, коли новою хвилею витруювався козацький дух нашого народу, з’явилася “Енеїда” в оформленні М. Дерегуса, і нарешті, 1968 року ми побачили поему у талановитому графічному осмисленні художника А. Базилевича, ілюстраціями якого скористався, до речі, й В. Гаранін, видаючи свою “Еней був парубок моторний”. Й одразу ж зауважу, що книжці Гараніна бракує саме цього: історичного огляду долі самої поеми Котляревського, отого вступного слова, яке вводило б читача не лише в атмосферу давнього твору, але і в його захоплюючу біографію, яку за браком місця, я відтворив лише дуже побіжно.
Хтось може заперечити, що, мовляв, історія “Енеїди” відома, тим паче – філологам та літераторам. Так, відома. Але ж і та лексика, яку Гаранін намагається витлумачувати в своїй книжці з підзаголовком “Лексична енциклопедія “Енеїди”, теж на вісімдесят відсотків будь-кому з літераторів та філологів зрозуміла. А що лишається незрозумілим, те швидко прояснюється словниками, які додаються до кожного видання “Енеїди”, а також в одинадцятитомному тлумачному словнику української мови; в етимологічному словнику української мови, виданому в семи томах; у всім нам відомому словнику Б. Грінченка, в словнику української мови Павла Білецького-Носенка або в словниках історичних термінів.
І все ж таки книжка В. Гараніна посідає своє, осібне місце в мовознавчих дослідженнях поеми, серед яких віднаходимо працю М. Дашкевича «Малорусская и другие бурлескные (шутливые) «Энеиды»; низку статей А. Шамрая; монографію М. Яценка “На рубежі літературних епох. “Енеїда” Котляревського і художній прогрес в українській літературі”. Він грунтовно, фрагмент за фрагментом цитуючи “Енеїду”, пройшовся її словниковим термінологічним та ідіоматичним рядами, подаючи тлумачення рідкісних, давніх, іноземних чи нині призабутих давньоукраїнських слів; походження та значення того чи іншого терміну, а ще він відтворює досить повні синонімічні гнізда окремих слів, виявляючи семантичні та структурні зв’язки між окремими фразеологізмами.
Дуже пожвавлює це словнико-тлумачення той факт, що майже кожне слово чи окремий вираз В. Гаранін намагається віднайти в творах українських митців. Принцип цей не новий, ним давно і широко користуються укладачі тлумачних та фразеологічних словників, словників літературознавчих термінів та літературних енциклопедій, на які здебільшого й посилається сам Гаранін. Але це не применшує значення лінгвістичної розвідки його, як посібника для кожного, хто історико-мовознавчо зацікавиться “Енеїдою” Котляревського як мистецьким явищем.
Щоб побачити, який вигляд це має у Володимира Гараніна, досить оглянути хоча б таку цитату з Котляревського:
Для сильной армії своєї
Рушниць, мушкетів, оружжин
Наклали повні гамазеї,
Гвинтівок, фузій без пружин,
Булдинок, флинт і яничарок,
А в особливий закамарок
Списів, пік, ратищ, гаківниць
І далі подається словникове тлумачення В. Гараніна: “Мушкет – старовинна гнотова рушниця великого калібру. У драмі Бориса Грінченка “Степовий гість”: “Яким: пам’ятаєш... ще трохи ми пробігли, коли це стрельнуло з кущів ураз із двох мушкетів”; “Оружина – гвинтівка. “Ой йшли чумаки з України, стали на покосі край долини, викресали огню з оружини” – Павло Чубинський. “...”Яничарка – вид старовинної вогнепальної зброї. “Гостра шабля – твоя жінка; яничарка – твоя тітка” – Олекса Стороженко і т.п.
І ці посилання автора на твори багатьох українських письменників різних поколінь ще раз засвідчують, що ми з вами користуємося в побуті лише душе звуженим мовним пластом, і що Котляревський писав тією мовою, яка відтворює семантичне безмежжя українською мови, а словниковий запас, яким він послуговувався, здобуто не з мертвих запасників, а з живого пульсуючого джерела народного мовлення. В не варто доводити, як це робить дехто, що Котляревський нібито витворив нашу літературну мову, а всі наступні літератори вчаться у нього. Це не так; всі вони, як і сам Котляревський, вчаться мови у свого талановитого народу. Але правдиво писав М. Коцюбинський, що “з появою “Енеїди” і “Наталки Полтавки” занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знов і... голосно залунало по широких світах”.
І лунає досі. А відтоді, як український народ виборов свою незалежність – як ніколи гучно, барвисто і мудро. Про що свідчить і книжка В. Гараніна “Еней був парубок моторний”.
