«Посилення інституту сім’ї, визнання сім’ї однією з ключових суспільних цінностей. Сприяння створенню прийомних сімей...
Кількість дітей, позбавлених батьківської турботи, постійно зростає. Статистика стверджує: протягом останнього десятиріччя кількість дітей-сиріт у незалежній Україні зросла на 60 відсотків. Все частіше зустрічаються на ринках, вокзалах, вулицях міст і сіл України діти з вираженими ознаками безпритульності. Хтось від живих батьків втік, постраждавши від їхнього п'яного чаду, хтось, сьорбнувши “принад” неповної сім’ї, вирішив податися до вільного життя, хтось залишився самотою, як перст серед чужих людей.
Чимало таких дітей і у Білгород-Дністровському районі. Багато подорожує з цих місць до Одеси. Їх знаходять, поселяють для тимчасового проживання. Деяких відправляють «на батьківщину», до Білгород-Дністровського притулку для неповнолітніх. Нині у цьому притулку мешкає майже тридцять таких дітей віком від 3 до 13 років. Двадцять одна дитина – «готовий кандидат» на усиновлення й оформлення опіки. Майже кожна з них потайки мріє потрапити до прийомної сім’ї або до будинку сімейного типу.
Кілька років ідея створення будинків сімейного типу і прийомних сімей реалізується у Білгород-Дністровському районі, як і в цілому в Одеській області. За розпорядженням губернатора встановлено нормативи щорічного створення таких міні-інтернатів. Наприклад, на початок нинішнього року у Білгород-Дністровському районі повинно бути створено два будинки сімейного типу і чотири прийомні сім’ї.
Розповідає Валентина Володимирівна Орлова, заступник голови Білгород-Дністровської райдержадміністрації, яка курирує цей напрям роботи:
– На жаль, на сьогодні обставини складаються не кращим чином. Разом з державним комітетом «Надія та житло дітям», ми розпочали дійові кроки щодо придбання будинків, на базі яких і створюються будинки сімейного типу. Сьогодні ми перебуваємо на черговому етапі створення будинку сімейного типу на основі прийомної сім’ї Інни Юріївни Долженко із Софіївки, у якій разом з власними, виховується шість дітей. Інна Юріївна за освітою педагог початкових класів, але за родом занять фермер і мама-вихователька великої сім’ї. Ось вже кілька років підряд вона оформляє по одному, а часом і по дві опікунські справи. Тепер ми розпочали переводити цю родину до статусу будинок сімейного типу. Варто додати, що сім’я Долженків мешкає у пристосованих, але досить затишних вагончиках з власною їдальнею. Як виняток, за Програмою «Власне житло» у нинішньому році райдержадміністрація виділила 50 тисяч гривень для початку спорудження будинку для неї. У майбутньому році планується виділення коштів з державного фонду.
Цей приклад позитивний. Але є й інші. З минулого року, наприклад, у районі створювалося ще дві прийомні родини в селі Біленькому та Білгороді-Дністровському. У райбюджеті з цією метою «забили» стартові 6 тисяч гривень, що на початковому етапі виявилося достатнім за існуючими нормативами. Проте через півроку зі створюваної сім’ї Л. відходить племінник, трохи пізніше, у березні цього року, з такої сім’ї Б. до притулку повертається прийомна дівчинка. У цьому випадку не допомогли зусилля районного молодіжного центру, який надає консультації і психологічні тренінги, бесіди працівників райдержадміністрації. У підсумку – надійшло ще одне розпорядження про ліквідацію прийомної сім’ї...
Дуже складний механізм створення прийомної сім’ї, її заповнення атмосферою не показної, а справжньої любові і взаємоповаги, все частіше дає серйозні збої. Інструкції найвищого рівня виявляються нездатними увігнати у прокрустове ложе емоції людей, сюжети найрізноманітніших, часом непередбачуваних ситуацій, іноді продиктованих ускладненою спадковістю прийомних синів і доньок. Та й самі прийомні батьки часом завищують планку надій у безхмарності сімейного майбутнього.
Робота над створенням нового соціального осередку починається у сільрадах. Потім до роботи підключаються кілька соціальних служб. Дітей, зазвичай, «доглядають» у притулку для неповнолітніх. Відбирають схильних жити в межах сім’ї. Майбутнім батькам відверто розповідають про складнощі і негативні явища, до яких часто має схильність дитина. Але найчастіше прийомні батьки виявляються не готові до дуже складного, хоча і добровільного життєвого іспиту. Тому сироти, напівсироти, діти при татах і мамах, позбавлених батьківських прав, одним словом, діти без сім’ї так і залишаються без родини.
Зворотний бік медалі представлений іншим явищем. По суті, кожний, хто залишився без роботи, але має достатній соціальний статус, може взятися за непросту працю «домашнього» педагога, відповідно до законодавства одержувати зарплату, педагогічний стаж, фінансування на харчування і утримання будинку сімейного типу. Є добровольці, – люди, здатні звалити на себе всі тяготи виховання прийомної дитини. Проте досить висока нормативна база, масштабні тендерні умови, численні тренінги і тестування в Одесі не дозволяють кожному бажаючому стати главою будинку сімейного типу.
Ті ж, кому все-таки довелось стати батьками для дітей з непростими долями, часто стикаються з елементарним невиконанням функцій державними службами забезпечення. Часом до фінвідділу, скажімо, через комп'ютерний збій, вчасно не надійшли гроші. Але для харчування прийомних дітей вони потрібні щодня! Ось і виходить, що, сказавши «а» і «продекларувавши» таку благородну справу, часто відповідальні державні мужі високого рангу забувають сказати наступну літеру алфавіту. Політика в цьому напрямі повинна бути, насамперед, державною. Про це, ніби змовившись, повторює переважна більшість тих, хто вже став прийомними або потенційними батьками! Інакше і в таких міні-інтернатах діти «губляться», починають “виховувати” один одного, поки їхні батьки-вихователі витрачають час і сили на те, як розв’язати проблему хліба насущного для прийомних чад...
Хотілося б підкріпити цей абстрактний приклад «живою» цитатою з виступу мами-виховательки Альони Горєлкіної з Сімферополя, опублікованого в одному з липневих номерів «Урядового кур'єра»:
– Ми не герої, як кажуть про нас, а батьки, які вміють бути батьками. Держава довірила нам найдорожче. Чому ж нам доводиться боротися за права дітей? Все починається з того, що чиновники забувають: сім’я – це сім’я, а не державна установа. Тим часом нас змушують закуповувати на тендерах продукти. Ми ж хочемо, щоб діти навчилися обслуговуватися в магазинах. Державні норми забезпечення дітей не виконуються. Нас принижують перевіряючі, котрі приходять у сім’ї. А всі проблеми від того, що будинки сімейного типу фінансуються з місцевих бюджетів. І нам постійно кажуть, що немає грошей. Тому не повинно бути чиновників, яким нецікаво з нами працювати. Байдужі проблем не розв’язують...
З врахуванням труднощів соціально-економічного характеру, які підстерігають прийомних батьків буквально на кожному кроці, їхню величезну відповідальність, не багато хто з них будуть готові брати під крило ще і чужих дітей. Як кажуть не до жиру…
Отже, потрібно докорінно змінювати ситуацію щодо їхньої всебічної підтримки.
Білгород-Дністровський район
