Могутнім проявом відродження української державності й українського національного духу виявилося становлення на Одещині і по всій Україні нашого козацтва. Роздумами про Українське козацтво та його роль у процесі сучасного державотворення ділиться сьогодні з читачами генерал козацтва, верховний отаман Південного регіону Козацтва Нової України, автор двотомної монографії «Козацькі вожді України» та багатьох інших видань з історії козацтва академік Богдан Сушинський.
Історично склалося так, що українці не просто сприйняли козацтво, як невід’ємний атрибут свого існування, але й глибинно пройнялися козацьким духом, возвеличили його до рівня національної ідеї, пройшли шлях від нації, що породила козаків, до нації, цим козацтвом породженої.
Замислено оглядаючи нашу минувшину, неминуче звертаєш увагу на дивовижний парадокс: що існують народи, які століттями утверджували свою державність, так ніколи, за всю історію свою, й не створивши по-справжньому сильної боєздатної армії, в Європі – не дивина. Але, щоб віками живити могутню боєздатну народно-козацьку армію, так і не утвердивши при цьому державності, – на такий парадокс історії спромоглися тільки ми, українці. Проте інтуїтивно, майже на генетичному рівні усвідомлюючи це, ми, здобувши незалежність не на полях козацьких бойовиськ, а на засадах політико-дипломатичних, все ж таки передусім заходилися відроджувати своє козацтво. Пам’ятаючи при цьому, що козацтво – це і є той найвищий ідеал української національної духовності, шляхетності та фізичної досконалості, до філософського буття якого повинен морально і фізично готувати себе кожен істинний українець.
Хоча традиційно в Україні існувало кілька типів козацтва: запорізьке січове, городове, надвірне (це військо, загони якого створювалися з найманих козаків українсько-польськими магнатами для охорони своїх маєтностей), реєстрово-королівське, реєстрово-гетьманське, повстанське козацтво, повстансько-гайдамацьке, армійське козацтво часів Російської імперії та Вільне армійсько-повстанське козацтво часів Громадянської війни 1917 – 1920-х років... Одначе взірцем для всіх тих, хто прагнув відродити українське козацтво на початку дев’яностих років ХХ століття, тобто на зорі відродження української державності, все ж таки слугували мужність, відданість та військова звитяга запорізького козацтва, отієї восславленої у віках колиски світового козацтва, з історією якої пов’язані імена Дмитра Вишневського (Байди), Костянтина Острозького, Богдана Ружинського, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького...
Не маючи впродовж кількох століть повноцінної Української держави, запорізьке козацтво поступово витворювало власну, козацьку республіку. У своїй книзі “Історія України. ХХ століття” сучасний польський історик Тадеуш Анджей Ольшанський, який, створюючи цю працю, приїжджав до Одеси і консультувався з автором цих рядків з історії козацтва, аналізуючи значення і впливи Січі на долю Речі Посполитої, долю двох – українського і польського народів, зауважує: “Запорожці плекали амбіції щодо того, щоб перетворитися на народ у найширшому соціальному й політичному значенні цього слова”.
Частково з цим твердженням можна погодитися, оскільки січова громада справді витворювала свою січову козацьку республіку з майже усіма державними атрибутами: територією, адмінподілом, військовою силою, кордонами і навіть своїм “парламентом” – у вигляді Козацького Кола. Та все ж таки справедливіше було б сказати, що процес цей був обопільним: січове козацтво перебувало в такій силі, що витворювало власну – в межах Речі Посполитої, Московії чи Туреччини – автономну державність, в той час, як сам український народ, а в певний період – і держава наша, Гетьманська Україна, витворювали своє славне козацтво.
Не вдаватимуся зараз, за браком місця, до історії появи на Півдні України Чорноморського козацтва. Нагадаю лише, що явлення його (через Задунайське Запорізьке козацтво та інші формації) пов’язане було із зруйнуванням в 1775 році російськими царськими військами, з наказу Катерини ІІ, Запорізької Січі, після чого значна маса козаків перебралася на територію, контрольовану на той час Османською імперією. Зате хочу акцентувати вашу увагу на тому факті, що ще під час так званої горбачовської відлиги, тобто наприкінці 80-х років ХХ століття, по різних містах і селищах Українського Чорномор’я почали створюватися ініціативні групи відродження козацтва, які певний час маскувалися під фольклорні мистецькі гурти, просвітницькі товариства та гурти вивчення козацької старовини. А вже на початку 90-х років ці “козацькі гурти” стали фактором громадського життя.
Серед ініціаторів відродження Чорноморського козацтва в самій Одесі бачимо представників інтелігенції, робітництва, відставних військових. Докладно я описав історію цього відродження в своїх книжках “Лицарі Приморського степу” (Одеса, 2000) та “Українське Чорноморське Подунай-Гуляйпільське козацтво” (Одеса, 2004), тож зараз хочу лише побіжно згадати імена тих, що були і тепер уже назавжди залишаться ініціаторами відродження Чорноморського козацтва. Ось вони: Костянтин Янченко, Ігор Власюк, Іван Кобилко, В’ячеслав Лашкевич, Леонід Безклубий, Леонід Тимчук, Сергій Івашов, Володимир Насипайко... Саме цим людям і пощастило стати офіційними засновниками Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва, першої козацької формації на Одещині, яка, на жаль, кілька років тому припинила своє офіційне існування, але яку я волів би (і радів би!) відродити.
Установче Коло цієї організації – подія воістину не лише для краю нашого, але й для всієї України, історична! – відбулося 22 грудня 1990 року, тобто ще за кілька місяців до проголошення Акту про державницький суверенітет України і за рік до історичного референдуму про незалежність.
Як засвідчує “Протокол № 1 Установчого Кола” (перших зборів) відроджуваного козацтва (цей документ, від руки писаний, мені з великими труднощами вдалося віднайти серед паперів одного з козаків-неофітів, і тепер він зберігається в моєму домашньому архіві) ініціативна група козаків-чорноморців знайшла собі притулок у стінах Одеського українського театру ім. Василька, в офісі товариства “Південна громада”. Саме тут і провели своє Коло 35 залюблених у історію Козаччини патріотів, котрі твердо знали, що комусь же треба започаткувати цей рух.
Із пропозицією щодо порядку денного виступив тоді Олег Коденчук. Він виніс на суд товариства такі питання: “Ухвала Установчої Козацької Ради Українського козацтва”, “Декларація про відродження Українського козацтва”, “Звернення Малої Ради Українського козацтва”, “Пропозиція про відкриття Установчого Кола Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва (УЧПГК)”. Одразу зауважу, що УЧПГК задумувалося його засновниками, як невід’ємна частина Українського Козацтва, тобто всеукраїнського козацького руху (а не однієї з десяти згодом зареєстрованих у Мінюсті організацій, яка, порушуючи етику, привласнила собі назву “Українське козацтво”, і помилку цю було виправлено лише на Великій Раді на Хортиці в червні 2005 року).
Це дуже важливо підкреслити, оскільки згодом в Одесі і на всьому просторі, від Дунаю до Донбасу та Криму, почали виникати козацькі (або й пвсевдокозацькі) гурти, які рішуче декларували свою осібність від Українського Козацтва, проголошуючи себе підрозділами “російського”, “донського”, “придністровського” та інших козацтв. Причому деякі з них повелися досить агресивно в питаннях відродження української державності, української мови та культури. Але то вже тема іншої розмови.
Після бурхливого обговорення “Ухвали Установчої козацької ради Українського Козацтва”, тобто документа, який надіслали одеситам з Києва, де вже відроджувалося всеукраїнське козацтво, і в якому був заклик до “всіх нащадків козацького роду, усіх свідомих українців, шанувальників козацьких традицій” створювати козацькі осередки та відроджувати козацькі коші, присутні на Колі в театрі ім. Василька одностайно ухвалили: “Відродити Чорноморське козацтво на теренах Одещини під назвою “Українське Чорноморське Подунай-Гуляйпільське козацтво (громада)”. Отже, грунтуючись на тепер уже історичних фактах і документах, можемо впевнено стверджувати, що саме це Установче Коло, ця ухвала поклали початок організованому, згодом офіційно зареєстрованому в обласному управлінні юстиції, козацькому рухові на Одещині.
Ще одним важливим фактором є те, що Установче Коло однозначно задекларувало: “Утворена козацька громада є прямим спадкоємцем Чорноморського козацького війська – Лицарського Ордену, що проіснував протягом 1787 – 1791 років у Північно-Західному Причорномор’ї України, і спирається на традиції козацтва, започатковані з 1245 року”.
Характерно, що дехто з засновників відроджуваного козацтва прямо там, на Установчому Колі, звітував – з власної ініціативи – про свій козацький родовід, підкреслюючи цим ще й генетичну спадковість певної частини новітнього козацтва. Так, окремим питанням слухали на Колі “Про козацький родовід” Валеріана Сироти, який справді видається безсумнівним, оскільки Валеріан досить грунтовно його дослідив.
Тепер на Одещині діє до тридцяти різних офіційних та напівофіційних козацьких гуртів. Кожен із них віднаходить своє місце в дослідженні козацької історії краю, охороні козацьких святинь, розвитку козацьких бойових мистецтв, створенні дитячих козацьких осередків, в охороні довкілля та по інших царинах українського громадського життя. І до їхньої історії я ще звертатимуся в подальших публікаціях. Але сьогодні, в дні, коли ми вшановуємо річницю Незалежності України, гріх було не згадати імена тих, хто козацький рух в нашому краї відроджував, хто його надихав.
