ДОБРО ДОБРОМ ВІДГУКУЄТЬСЯ
Багато добрих слів чув про ТОВ “Нерубайське”, і ось, будучи у селі, вирішив завітати до адміністративного будинку, щоб зустрітися з директором підприємства.
Проте Я.О. Солоненка на місці не виявилося: секретарка пояснила, що з раннього ранку директор перебуває на польовому стані. Застав його разом із головним агрономом С.К. Пустовітом і головним інженером А.І. Морозом серед механізаторів, саме йшла “летючка”: аналізували зроблене за вчорашній день, давали завдання на найближчі дні. А ще – вислухували прохання, побажання членів бригади.
Це одна з характерних рис стилю керівництва, що його обрав директор у спілкуванні з підлеглими.
– Ми давно збули з практики ходіння людей по кабінетах адміністрації. Тут, на місці, у бригаді, обговорюємо і виробничі питання, і проблеми особистого плану, що виникають у наших працівників, – говорив Ярослав Олексійович. – Вони знають: будь-яке прохання, висловлене на такій “летючці”, чи то оранка присадибної ділянки, доставка на ринок продукції, вирощеної на особистому городі, чи питання подання матеріальної допомоги – буде неодмінно вирішене.
Так розуміє свою участь у програмі “Назустріч людям” директор ТОВ “Нерубайське”. Треба сказати, взаєморозуміння, що встановилося у відносинах керівництва підприємства та механізаторів, дає свої наслідки. Торік колектив ТОВ вийшов у передові в Біляївському районі, а Ярослав Олексійович був обраний головою асоціації сільськогосподарських виробників району.
Дмитро ПАТОКА, ветеран праці, с. Нерубайське, Біляївський район
МІСТА НА КАРТІ ОБЛАСТІ
«ТУТ УСЕ ТІШИТЬ ОКО»
Дуже люблю своє рідне місто. Ананьїв тоне в зелені, всі вулиці, квартали побудовані так, що замилуєшся. Нітрохи не поступається великим містам обласного значення.
Нещодавно Ананьєву виповнилося 250 років. Батько мені розповідав, що був він колись повітовим містом Херсонської губернії. Машин іще не було, і по вулицях їздили на візках, можна було зустріти і колимаги, запряжені волами. Річка Тилігул була судноплавною, тривалі гудки суден часто линули над мальовничими берегами. Квартали охороняли городові, після 12-ї ночі по місту просто так прогулятися не можна було: дотримували тишу в нічний час, охороняли спокій відпочиваючих городян.
Корінні ананьївці пишаються своїм містом і шанобливо ставляться до його історії.
Н. СКЛЯРЕНКО, учасник війни, м. Ананьїв
«ЇХАЛА З ТЯЖКИМ СЕРЦЕМ...»
Багато років минуло відтоді, як була я востаннє в Кодимі. І ось знову відвідала своїх рідних, навідалася до могил померлих. Знаєте, є такий вислів: “Душа болить, а серце плаче”. Ось із таким відчуттям полишала я Кодиму.
Так, на центральній вулиці багато цікавих змін: будуються магазини, кафе з єврооздобленням, вражає гарний новий будинок центру зайнятості – мабуть, в області аналогів йому немає. Ось тільки мимоволі задаєшся питанням: чи варто було споруджувати такий собі палац для служби зайнятості (до речі, проблеми працевлаштування тут досить гострі, довго не розв’язувані), якщо місто в ХХІ столітті живе без газу?
Особливу увагу приваблюють п’ятиповерхівки. Будинки – під частоколом труб: у квартирах встановлено середньовічні грубки. Люди заготовлюють на зиму дрова і топлять ці грубки. Готують їжу здебільшого на балонному газі. Кодима стоїть на воді, а води немає – подають по три години вранці та ввечері. Тобто, якщо затримався на роботі, вдома руки помити вже буде нічим. Багато квартир просто пусткою стоять: хто ж удержиться в районному центрі в таких умовах? Не місто я побачила, а подобу його. В багатьох селах Одещини умови для життя людей кращі, ніж у цьому районному центрі.
Але ж поруч – газопровід! Невже бюджет району неспроможний забезпечити місто газом? Дуже б хотілося, щоб нове керівництво району змінило на краще сьогоднішній побут кодимців.
В. НИКИТЕНКО, мешканка смт Комінтернівське
ТОЧКА ЗОРУ
«ДОЗВОЛЬТЕ НЕ ПОГОДИТИСЯ!»
Недавно в одній із газет прочитала запитання від городянина – ветерана праці: “Чому міським і сільським ветеранам призначено однакову пенсію? Адже в селі, крім пенсії, є ще й земля, від якої пенсіонер має прибуток”.
Прочитавши ці рядки, я була приголомшена. Невже громадянин, що запитував, не розуміє: доход від землі дається тяжкою працею, і щоб одержати його, треба мати неабияке здоров’я, інакше землю не обробиш. А якщо ветеранові вже, як то кажуть, літ і літ, і він уже від 30 до 50 рочків пропрацював на колгоспній землі, то де ж брати сили, щоб обіходити свою присадибну ділянку та зробити на цьому сякий-такий бізнес? До того ж, у нашій країні давно надано можливість будь-якому городянинові одержати земельну ділянку на 6 соток: бери, обробляй, одержуй доход, як це роблять, до речі, багато які міські пенсіонери. І не заздри селянинові, що не користується безкоштовно міським громадським транспортом, у якого немає гарячого водопостачання, опалення, водопроводу та багатьох інших благ цивілізації. Він сам топить собі піч, носить воду з колодязя, лагодить дах будинку, піклується про збирання сміття, в негоду місить болото, щоб дійти до магазина та купити буханку хліба тощо.
Як же можна навіть подумати про те, що селянин не заслужив однакової з городянином пенсії! Той селянин, завдяки якому ми купуємо на ринках фрукти й овочі, крупи і цукор, м’ясні та молочні вироби і їмо хліб, вирощений його руками, за мізерну, майже символічну плату.
Людмила ОПРОНЕНКО, м. Одеса
ПИТАННЯ РУБА
«ЧОМУ ТАКА НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ?»
Село наше – Великокомарівка – практично зруйноване. Немає ні ферм, ні будь-яких інших сільгосппідприємств, де люди могли б працювати й одержувати за свою працю зарплату. Тому, щоб виживати та ростити дітей, тримаємо на своїх подвір’ях хто по дві, а хто по три корови. Здаємо молоко Троїцькому молокозаводові Любашівського району. Звідти щодня приїздить молоковоз і забирає молоко в нашому селі й у сусідніх, Великоплоскому, Слов’яносербці, Олександрівці. Але чомусь у нас молоко беруть по 60 копійок за літр, а в наших сусідів – по 80. Чим ми не сподобалися молокозаводові – невідомо.
На всі наші запитання приймальниця молока відповідає, що в сусідніх селах, мовляв, конкуренція, тому там продукт дорожчий. Що б це значило – незрозуміло. Ну, спробували ми створити “конкуренцію”, позмагатися, так би мовити, одне з одним – а нічого не вийшло. Як втрачали, так і втрачаємо на кожній тонні молока 200 гривень. Цікаво, кому ця різниця дістається?
Коли це питання порушуємо перед приймальницею, вона злиться, лається, погрожує, а куди подінуться 20 копійок різниці за молоко, пояснити не може.
Дзвонили директорові заводу, він відповів, що все, мовляв, робиться правильно.
Половина з нас перестали здавати молоко, самі возять по базарах. Але не в усіх є така можливість.
І всі наші запитання зависли в повітрі...
В. БОНДАР, Г. ПРОЦ, Р. РУСАВСЬКА, І. КОЧМАРИК, І. СКЛЯРЧИК і ще 9 підписів, с. Великокомарівка, Великомихайлівський район
ВІД РЕДАКЦІЇ: Звертаємося до дирекції Троїцького молокозаводу: чому молоко в сусідніх селах приймають за різними цінами? Начебто умови утримання, випасання худоби однакові, праці витрачено рівнозначно, та й за якістю, впевнені, молоко, надоєне доярками в селах, що по сусідству, нічим не відрізняється. Так у чому ж справа? У чому причина такої несправедливості? Сподіваємося на швидку та цілком ясну відповідь.
ЗАМІСТЬ СПРАВИ – ВІДПИСКИ
До редакції звернувся інвалід війни ІІ групи А.І. Жеребецький із села Волове Балтського району. Антон Іванович, зокрема, пише: “В серпні мені виповнилося 85 років. Живу самотньо: дружина померла шість років тому. Дочка живе в іншому районі області.
Стан здоров’я день по дню гіршає. На ФАПі ж можна лише тиск поміряти – більше нічого немає. Викликати лікаря з Балти неможливо, хоч відстань до райцентру порівняно невелика – 20 км.
Лихо в тім, що в селі тільки три телефони. Але ж до них іще потрібно дійти! Я звертався до райради, до райдержадміністрації, усно й письмово, за питанням встановлення телефона. Відбулися відпискою.
Чув, що в селі Ухожани, за три кілометри від Волового, провадяться роботи щодо встановлення станції на 50 номерів. Станція, цілком можливо, буде задіяна. Але до нашого села телефон не підведуть – кабелю немає.
І ось сиджу я зі своїми болями, дивлюся на розруху навколо і думаю: до чого села довели! У Воловому були великі ферми, тракторна бригада, автопарк, школа. Нічого не залишилося. Школа розвалена. Орендар тракторну бригаду забрав, худобу продав, будівлі ферм розкрадають. Дорога до села розбита. Навколо все бур’яном поросло. Люди без роботи. А було таке успішне село!
Влада районна помінялася, але щось зрушень поки що не видно. Як же людям далі жити?
Нас, учасників бойових дій, у селі залишилося сім чоловік. Троє, як і я, – самотні, проблеми в усіх однакові. Телефони в селі потрібні як повітря.
Невже нас і далі годуватимуть відписками?”
ВІД РЕДАКЦІЇ: В доданих до листа ветерана копіях відповідей Балтської райради, райдержадміністрації, що посилаються на пояснення центру електрозв’язку № 5 Одеської філії ВАТ “Укртелеком”, сформульовано причину відмови: “Встановити телефон неможливо через відсутність ємкості” і видано два варіанти: “Коли на території Ухожанської сільради буде встановлено нову станційну ємкість, вам буде встановлений телефон відповідно до черги”, “В разі вивільнення номера буде розглянуто можливість встановлення вам телефона”.
Термінів встановлення ємкості та “розгляду можливості” не названо, а отже, процес може тривати нескінченно довго. Не посилатимемося на Закон про гарантії соціального захисту ветеранів, де все чітко визначено, зокрема й щодо встановлення телефону (позачергово, між іншим) – його, звичайно, добре знає та повинна виконувати районна влада. Зазначимо лише, що пропонувати 85-річному інвалідові війни чекати щасливої нагоди (з підтекстом, як у популярній пісеньці: “може, вийде, а, може, ні”) – щонайменше негуманно.
СЛОВА ПОДЯКИ
Ще до операції в обласній клінічній лікарні мене обстежував кандидат медичних наук В.В. Ілляшенко. Скільки щирого тепла в цій людині!
Дякую йому та працівникам відділення загальної хірургії, а також гематологічного, рентгенологічного відділень, лікарям А.С. Бурлак, С.В. Полтавцю, анестезіологу М.С. Ігнатенко, професору В.В. Грубніку, що оперував мене. Слава Богу, що в лиху годину мені на допомогу прийшли люди, що не розгубили в наш метушливий час найкращих людських якостей.
Коли я виписувалася з лікарні, лікар Ілляшенко сказав: “Як я переживаю за Вас! Більше, ніж за себе!”. Вадиме Вадимовичу, я не підведу Вас, неодмінно одужаю. Спасибі за все!
Валентина КУЗЬМІНА, викладачка Балтського педагогічного училища
Моє лихо пов’язане з тяжкою хворобою – цукровим діабетом. Стали хворіти пальці на ногах, і мені довелося перенести операцію в міській клінічній лікарні № 2. На допомогу прийшли чудові фахівці, яким дуже вдячні я та моя родина. Це головний лікар В.А. Палясний, його заступник Ю.В. Бабинець, професор В.В. Міщенко, завідувачка відділення І.В. Павлова, хірург М.П. Герасютенко, анестезіолог В.А. Назаренко, дуже старанні та чуйні медсестри.
Завдяки їм ходжу на своїх ногах, без милиць, і щодня згадую моїх рятівників добрим словом.
Звертаюся до влади: допоможіть лікарні в придбанні меблів, забезпеченні відділень медичним інструментарієм, оснащенні новою апаратурою.
Дмитро КРАВЦОВ, ветеран МВС України, с. Катеринівка, Любашівський район
Не було дня до операції та після неї, щоб мене не підбадьорили добрим словом, не додали надії завідувач маммологічного відділення обласного онкологічного диспансеру С.В. Бондар, лікар С.Г. Бугайцов. Для них не існує ні свят, ні вихідних днів: щодень починають із обходу хворих, із питань про їхнє самопочуття, детального аналізу стану після перенесеної операції. Спасибі їм за високу професійність і чуйність.
Дай Боже здоров’я та добробуту цим чудовим лікарям!
Елеонора ГУЦУ, с. Демидове, Березівський район
