Як відомо, багато наших співвітчизників, котрі мають морські спеціальності, змушені шукати роботу на іноземних суднах через розвал вітчизняного торговельного флоту. Вони затребувані у різних країнах, тому що мають високу професійну підготовку, і роботодавці гідно оцінюють їхню нелегку працю. Досить сказати, що кошти, зароблені моряками України за останні кілька років, обчислюються сумою понад 2 млрд доларів. Вони інвестовані в економіку нашої держави.
Зрозуміло, що такі фінансові потоки привертають увагу тих, хто хоче нав'язати свої монопольні умови у сфері цієї діяльності, диктувати морякам свої правила, ігноруючи той факт, що на судні моряки, залишаючись громадянами України, живуть за законами країни прапору. Зокрема, ініціативу щодо впровадження різних новацій до порядку відправлення морських фахівців під прапор виявляє правління галузевої профспілки, яка об’єднує працівників морського річкового транспорту. Зовсім нещодавно морська громадськість була схвильована спробою віднести моряків-«підпрапорників» до розряду підприємців із усіма наслідками, які звідси випливають, хоча вони не мають нічого у своєму розпорядженні, крім власної робочої сили. Після звертання низки морських профспілок до вищих органів влади цю спробу було припинено. Свою чітку позицію висловила й Державна податкова адміністрація.
Тепер виникла нова надумана ідея про те, що «морські кадрові агентства мають виступити у ролі податкових агентів і сплачувати податки за моряків».
Цю ідею обнародували деякі ЗМІ. Зокрема, газета «Базар», №28. З її замітки невідомо, за методикою яких розрахунків, передбачається надходження до бюджету 8,5 млн гривень на рік. Адже ті, хто породив цю ідею, стверджують, що реальна сума доходів моряків, які працюють під «чужим прапором», нікому не відома.
Регіональна федерація морських профспілок півдня України (РФМППУ), яка об’єднує близько 10 тисяч чоловік, першою стала на захист прав моряків, опираючись на конкретні факти. По-перше, поняття «кадрові агентства», про які йдеться, у природі національного законодавства не було й немає. Щоб переконатися у цьому, достатньо, як мінімум, зазирнути до Закону України «Про ліцензування визначених видів господарської діяльності» (№ 1775-111, 2000 рік), де однозначно сказано, що є підприємства, які здійснюють господарську діяльність щодо посередництва у працевлаштуванні українських громадян на роботу за кордоном. Це визначення зафіксовано і в інших нормативних актах, наприклад, Ліцензійними умовами, які затверджені спільним наказом Держкомпідприємництва та Міністерства праці й соціальної політики № 155/534 2001 року. Повна ж доказова база на користь легальності посередництва спирається майже на два десятки законів України.
Відповідно до них посередницькі підприємства не є стороною трудового договору. Він укладається тільки між судновласником і потрібним йому для роботи на судні фахівцем. Завдання посередника – знайти такого професіонала, який би задовольняв вимоги роботодавця. Тобто допомогти у створенні умов, за яких дві зацікавлені сторони: одна – у заробіткові, інша – у працівникові, могли б скласти контракт. У Ліцензійних умовах конкретно позначено діяльність, яку варто віднести до посередництва у працевлаштуванні за кордон. Це «...надання послуг у пошуку роботи відповідно до заявок роботодавців стосовно вакантних посад та надання інформаційно-консультативних послуг щодо можливості працевлаштування, умов і розмірів оплати праці, найменування та місцезнаходження роботодавців».
Ототожнення господарської діяльності посередницького підприємства із відділом кадрів у його традиційному розумінні – абсурдно. Адже посередник не здійснює найм фахівця. Це неможливо, оскільки він не є власником засобів виробництва, зокрема – судна. Звідси випливає, що моряк не є працівником посередницького підприємства. Тому й не підзвітний йому про свою трудову діяльність і про розмір грошової винагороди за свою працю. Після рейсу він не зобов'язаний повертатися до посередницького підприємства, яке посприяло йому у працевлаштуванні, й при бажанні може змінити його на інше. Критерії, за якими він здійснює свій вибір, не можуть ним розпоряджатися, і залишаються його особистою справою. Право на це дає Конституція України. Так, статтею 43 цього документа кожному громадянину нашої країни гарантована «можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку вільно погоджується».
У свою чергу, посередник не зберігає (оскільки і не зобов'язаний зберігати!) у себе чужі трудові договори, під якими не ставить свій підпис, хоча нехай навіть побічно й сприяє їхньому підписанню. З цієї же причини він не може володіти інформацією про те, скільки одержує фахівець, відправлений на роботу за його допомогою. Ані моряк-«підпрапорник», ані роботодавець не посвячують посередника в таємницю змін, які супроводжують початкові договірні умови, оскільки така дія не регламентована жодним нормативним актом. До речі, перегляд оплати праці у більший або менший бік досить звичайне явище у флотській практиці. Наприклад, якщо працівник вирішив скоротити обумовлений контрактом час перебування на посаді на борту, його заробіток зазвичай буде нижчим за передбачуваний.
Тим більше посередник не уповноважений обнародувати такі відомості. Наполягати на цьому рівнозначно провокувати його на порушення статті 32 Конституції України, відповідно до якої «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу без її згоди».
Нагадаємо, що йдеться про моряка, як про особу приватну й незалежну. Тому із вищесказаного випливає, що платити за нього податки посередницьке підприємство (за термінологією авторів ідеї «кадрове агентство») не повинно і не може, навіть за всього бажання, тому що не інформовано про величину його доходу. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про податок із доходів фізичних осіб», які відповідають за нарахування, утримання й перерахування до бюджету податку із іноземних доходів є безпосередній їхній платник. У нашому випадку – «підпрапорник». Він, як одержувач доходів, має сам їх задекларувати, вносячи до загальної суми свого річного оподатковуваного доходу. А посередницьке підприємство не правомочне виступати у ролі «податкового агента» для моряка, який працює на суднах іноземного роботодавця.
На жаль, автори новаторства про «кадрові агентства» ллють воду на млин тих, хто намагався й намагається оголосити українських моряків підприємцями: це старпомів, боцманів, кухарів, матросів, зварників...Тобто зареєструвати їх як фізичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності. Навіщо? Щоб зобов'язати їх до сплати єдиного податку. Але це, на думку РФМП півдня України, вступає у конфлікт із законодавством, тому що йдеться не про зовнішньоекономічний договір між приватним підприємцем та судновласником, а тільки про роботу за звичайним контрактом, відповідно до якого моряк виступає найманим робітником.
Чи хвилює ініціаторів цих спонтанних новацій, що іноземних роботодавців насторожує сум'яття, яке постійно внесення до процесу працевлаштування? А це може обернутися негативними наслідками для наших моряків і держави у цілому: буде втрачено тисячі робочих місць.
На щастя, автор репліки в «Базарі» не є виразником думки із цього приводу Одеської обласної ДПА. Остання у червні 2005 року, досліджуючи ситуацію, дала висновок у листі під № 10048/17-0213, що «переведення моряків на підприємницьку діяльність неможливе». Про що було сповіщено також голову Одеської облдержадміністрації Василя Цушка.
На завершення можна сказати про те, що за кордоном працюють не тільки моряки, а й близько 7 мільйонів українських громадян інших спеціальностей. Це – крім того, що професії «моряк» у державному «Класифікаторі професій», як такої, не існує. Що ж, перенести запропоновану лобістами кальку оподатковування на усіх інших громадян? Чи не занадто великі апетити!?
