У кількох підвальних приміщеннях – пам'ять і біль. Увійшовши, занурюємося у 30-ті – епоху культу особи, великого терору. “Ліс рубають – тріски летять”. На обтягнутих мішковиною стендах – обличчя людей, які не уникли кривавої м'ясорубки 37-го. Це наші земляки, жителі Одеси й області, а також ті, хто якимось чином був пов'язаний з Одесою.

Ми у меморіальному музеї жертв репресій, по вулиці Піонерській, 24. Його громадський директор – Алла Борисівна Тонська. І музей теж громадський. Він виник не відповідно до рішення, постанови... Діти розстріляних і загиблих від репресій, які об'єдналися в громадську організацію, вирішили у наданому їм невеликому приміщенні зробити експозицію фотографій батьків. Коли про це дізнавалися інші “діти”, вони несли свої документальні свідчення. Біля витоків створення музею стояли Алла Борисівна Тонська і Світлана Василівна Дзюбіна.

Відкривається експозиція офіційними документами – постановами Політбюро та іншими циркулярами, що розв'язали руки “органам” для боротьби з “антирадянськими елементами”. А потім, вони – селяни, робітники, учені, письменники, журналісти, актори, музиканти; греки, болгари, німці, поляки... Настали часи, відносно “вегетаріанські” (за визначенням Ганни Ахматової), але в таборах і в'язницях – правозахисники. Сказати, що для відвідувачів музею (особливо людей середнього і старшого віку) побачене стало відкриттям, звичайно, не можна. Всі читали (“Архіпелаг ГУЛАГ”, “Крутий маршрут”, “Колимські розповіді”...), всі знають. Але коли під одним дахом, на обмеженому просторі, стільки доль в особах і документах... Враження приголомшливе.

Чи потрібний такий музей місту? Це не пусте запитання. Музей, нагадаю, громадський, жодної підтримки від держави не одержує. А час би вже взяти його “під крило”, зробивши муніципальним або обласного підпорядкування. Надати гідне приміщення ближче до центру міста, більшої площі. Але де його взяти? “Все продано”, сказали у мерії. На розуміння з боку влади, на жаль, не варто покладати великі надії. У даний час громадська організація “Потерпілі від політичних репресій”, головою правління якої є А.Б. Тонська, стурбована ситуацією, що склалася навколо пам'ятника жертвам репресій, установленого на Другому християнському цвинтарі. У безпосередній близькості від нього споруджується колумбарій, шлях до якого проляже “по кістках”. Алла Борисівна показала численні листи до керівництва міста, але переконати перенести колумбарій не вдалося. Але повернімося до долі музею.

…Він міг би стати філією історико-краєзнавчого музею з усіма наслідками, що звідси випливають. Ні, філією не можна, – тільки відділом. Але в цьому випадку велика частина експозиції піде у фонди. Не такої долі гідний воістину народний музей. Його збереження і розвиток (а він далі поповнюється, люди несуть і несуть документи) повинно стати турботою держави. Невже цього не гідні люди, чиї долі стали “експонатами” музею? Невже найстрашніший період нашої історії не гідний належного увічнення? Щоб пам'ятали. Щоб не повторилося...