Минулого тижня відомому режисеру Одеської кіностудії художніх фільмів, народній артистці України, лауреату Національної премії імені Тараса Шевченка і Державної премії імені Олександра Довженка Кірі Муратовій вручено орден Дружби Російської Федерації. Після закінчення церемонії нагородження в Генконсульстві РФ в Одесі відбулася прес-конференція живого класика пострадянського кінематографа, де кореспондент Укрінформу попросив Кіру Георгіївну відповісти на кілька запитань.
– У пресі мої колеги-журналісти стверджують, що Ви любите говорити про свою державну приналежність. А ще не вважаєте себе ні українським, ні російським режисером. Що з цього приводу Ви скажете самі?
– Я російськомовний режисер, який живе в Україні. І цим все сказано. Розумієте, я тут давно живу, тут звикла. І взагалі я така людина (усміхається), наче лежачий камінь. Мене направили після ВДІКу в Одесу, і я тут залишилася. Іноді мене запитують: “Що ти сидиш? Чому не виїжджаєш?” А навіщо, власне, виїздити? Нічого не зміниться. Всі причини завжди всередині людини. І правильно кажуть, що від перестановки доданків нічого не змінюється.
Я людина, яка говорить російською мовою, люблю російську мову, знаю її. Але це не означає, що я не люблю Тараса Шевченка. Я його люблю і залюбки читаю його твори. Якщо чесно, казенну українську мову я не дуже сприймаю, хоча в основі своїй вона дуже поетична. Це я знаходжу в поезії, і насамперед у Шевченка.
Що ще сказати? Трохи про місто. Полюбила Одесу?! Загалом, ніби ненавиджу і люблю водночас. Так, одночасно, такі почуття, якщо хочете конкретно про місто. Одеса не дуже українське місто. Тут мало говорять українською, більше суржиком або російською. Рідко, на відміну від Києва, почуєш українську мову.
Цікаво й те, що одесити всерйоз вважають, що місцевий діалект і говірка – це правильна російська мова. Особисто мені і взагалі людям, які добре знають російську, тут можуть недвозначно дати зрозуміти, що розмовляємо ми неправильно.
А сам український народ мені подобається. Я люблю цей народ, який, як мені здається, в основі миролюбний. Я не знаю, як буде далі, адже щось в ньому ворушиться, але поки що він мені здається тихим, поетичним, ніжним, співучим.
Російський народ я обожнюю, звісно, тому, що мову люблю, тому, що Росія – душа моя. Цей народ має сильну основу, іноді агресивну, чого, на мій погляд, немає серед українців. Російський народ більш владний. А загалом можна сказати, що у всіх народів є свої привабливі і свої зворотні сторони. У цьому контексті приємний той факт, що мене нагородили за зміцнення і розвиток російсько-українських культурних зв’язків. Це означає, що я сію дружбу, а не ворожнечу чи щось інше…
– Хотілося б почути і про Ваші творчі плани. Адже Ви завершили роботу над короткометражним фільмом?
– Так, зйомки звершено, але маленьку ігрову короткометражку, що знімалася в одеському Міськсаду, ще не змонтовано. Можна сказати, що картина не готова, а тому не варто говорити і про назву. Робота над нею провадилася практично на власні заощадження. Прийшли фахівці й почали знімати. Просто тому, що дуже хотілося знімати. Причому знімали цифровою камерою, не витрачалися навіть на плівку.
А все тому, що призупинилася робота над великим фільмом через припинення фінансування. У задумах це був спільний російсько-український фільм. До сценарію входять дві новели, де є драматичний театр, кохання, трикутник, складний психологічно заплутаний світ. Але заздалегідь про це розповідати невірно. Одне можу сказати – Україна взяла на себе фінансування фільму, і він буде чисто український. Сподіваємося в листопаді розпочати над ним роботу. Я ніяк не намагаюся створювати якесь спеціальне елітарне кіно. Що можу, те й знімаю, головним чином, дуже дешеве кіно. І цим можу похвалитися.
