Схоже, що починалася ця історія з переговорів, які відбулися 2 лютого 1944 року між Головою ради Народних Комісарів СРСР Сталіним і послом Сполучених Штатів в СРСР Гарріманом, на яких з радянського боку був присутній нарком іноземних справ Молотов, а з американської – другий секретар посольства Стівенсон. З протоколу переговорів видно: Гарріман пояснив потребу в цій зустрічі тим, що йому «доручено обговорити деякі військові питання, які президент Рузвельт запропонував увазі маршала Сталіна в Тегерані». І передусім він хотів би торкнутися проблеми «наскрізного бомбардування Німеччини».
З характеру переговорів, й особливо з уточнюючих запитань, поставлених Сталіним, стає зрозуміло, що для “вождя всіх часів і народів” порушення американцями саме цього питання виявилося цілковитою несподіванкою. І Гарріману довелося пояснити радянським керівникам, що генерал Ейзенхауер (який командував тоді американськими військами, котрі діяли на германському фронті), спільно з генеральним штабом США, розробляє тактику масованих наскрізних авіаударів по Німеччині, при цьому мається на увазі, що здійснюватиметься по три вильоти на добу, в кожному з яких буде задіяно по 120 літаків.
Але проблема полягла в тому, що в Берліні вже знали: літаки піднімаються з аеродромів у Великобританії та Італії. Й обрали досить мудру тактику: поки американці бомбили об’єкти, які вермахт намагався прикрити вогнем зенітної артилерії, люфтваффе концентрувало свої літаки на маршрутах повернення американських льотчиків на авіабази. Знаючи при цьому, що більшість із них повертається з майже витраченим боєзапасом і пальним. Й ось тут, підчас повернення, американці й зазнавали найбільших втрат. А далі Гарріман виклав суть пропозиції американського генштабу: “При наскрізному бомбардуванні американські літаки, які діють вдень, зможуть залітати далі, в глибину Німеччини, якщо їм буде надано, в разі необхідності, можливість сідати на аеродромах в СРСР. Звичайно, було б бажано домовитися про те, щоб американські літаки могли регулярно користуватися радянськими аеродромами”.
Хоча, як істинний дипломат, посол вжив слова “було б бажано”, Сталін зрозумів, що аудієнції Гарріман попросив саме з наміром домовитися про регулярне використання союзницьких аеродромів. Відчувши, що радянського прем’єра це насторожило, Гарріман одразу ж зауважив: “Але якщо необхідно, кількість літаків може бути зменшена”. Однак Сталіна кількість американської армади не турбує, він лише уточнює: має посол на увазі чотиримоторні, чи якість інші літаки.
Й оскільки “Ні” мовлено Сталіним не було, Гарріман роз’яснив, що подібні нальоти неефективні без надійної авіарозвідки, тому щодня американці запускатимуть по одному літаку для фотозйомок. Якби ці розвідувальні літаки теж могли сідати на радянський аеродром, вони ділилися б за Червоною Армією копіями фотоплівок. Мало того, якщо такий дозвіл радянської сторони буде отримано, літаки-розвідники “могли б проводити фотозйомку й тих об’єктів, які цікавлять Червону Армію”.
З цієї миті переговори якось одразу ж пожвавилися. Розвіявши побоювання Сталіна щодо того, що заправляти американські літаки доведеться їм, росіянам, Гарріман пояснив, що заправлятимуть їх, звичайно, тим 100-октановим бензином, який США поставляють СРСР, але поставки ці відповідно збільшаться. У Сталіна відлягло від серця: з авіаційним бензином в країні справді було сутужно. Та все ж, запропонував обмежити кількість літаків, які сідатимуть на радянські аеродроми до 150 – 200 машин, замість запропонованих 360; і розташовуватимуться ці авіабази в районі Великих Лук. Правда, при цьому Сталін ностальгічно зауважив, що хороші аеродроми були в районі Орші, але там ще господарюють німці.
Оскільки вести переговори з німцями про посадку на їхніх аєродромах американських літаків посол США повноважень не мав, то від Орші довелося відмовитися. Врешті-решт зупинилися на тому, що радянське командування надає американцям три аеродроми на півночі, в районі Великих Лук, і три на півдні, але де саме – з цього приводу слід провести окремі переговори.
А що дорога була кожна днина, такі переговори, тільки вже між Гарріманом і Молотовим, відбулися вже 5 лютого 1944 року. І теж у Москві. Але тепер з ними були фахівці: з американської сторони – керівник військової місії Дін, а з радянської – маршал авіації Новиков, генерал-полковник авіації Нікітін і генерал-майор Славін. Відкриваючи їх, Молотов запропонував зосередиться на основних питаннях: які аеродроми використовувати і яку кількість літаків та військових фахівців приймати. Що ж стосується “технічних деталей, то згодом вони можуть бути розглянуті між Головним управлінням Військово-Повітряних Сил та американськими фахівцями”. У Гаррімана заперечень нема, і він просить Діна висловити пропозиції американських військових.
Глава військової місії був лаконічним. Оскільки для радянської сторони 360 літаків забагато, США пропонують, для початку, обмежитися посадкою лише 120 літаків. Почувши це, російські військові, схоже, з полегшенням зітхнули: для такої кількості підготувати бази буде значно легше. Далі з’ясувалося, що на кожен літак потрібно по 2000 галонів бензину, а довжина злітної смуги має сягати однієї милі (приблизно півтора кілометра). Що ж до обслуговування, то американці згодні обмежитися мінімальною кількістю обслуговуючого технічного персоналу. Причому йдеться лише про тих авіафахівців, що здатні виконувати ремонтні роботи на літаках, які не можуть виконувати радянські механіки, бо не знайомі з американськими типами літаків. Молотов і радянські військовики з цим погодилися. Складніше було з вибором аеродромів. Новиков рішуче повідомив, що СРСР може надати лише чотири аеродроми: два на півночі – в районі Пушкіна, що під Ленінградом, і в районі Новгорода; і два на півдні – в районі Полтави і Харкова.
І тут несподівано Гарріман цікавиться: а чи не можна зробити так, щоб аеродроми знаходилися десь поближче до Києва? Радянських генералів це прохання здивувало, але переговори є переговори, і Новиков пояснює послу Гарріману, що райони поблизу Києва лише нещодавно визволені від німців і, відступаючи, німці, природно, всі аеродроми пошкодили. Тоді посол США запитує чи не можна згрупувати аеродроми десь на півдні, щоб вони не були розташовані так далеко один від одного. Він з’ясовує у Новикова просту річ: скільки, з огляду на погоду, льотних днів в районі Харкова і скільки в районі Ленінграда? І Новиков змушений визнати, що в Україні льотних днів майже в півтора рази більше, ніж у районі Ленінграда. І це вже серйозний аргумент на користь згрупування американських авіабаз в Україні. Розуміючи, що слід іти на поступки, Новиков зауважує, що, можливо, вдасться виділити три аеродроми в районах Харкова, Полтави та Курська; він не може не визнати, що коли аеродроми будуть розташовані близько один від одного, це полегшить справу американському командуванню і сприятиме кращому забезпеченню американських льотчиків. Проте Гарріман не втихомирюється і знову з’ясовує, чи не можна буде сідати десь поближче до Києва хоча б розвідувальному літакові.
Таке прагнення американців будь що базуватися поблизу української столиці не може не насторожувати російських генералів, які добре знають, що в Україні діють Організація Українських Націоналістів та Українська Повстанська Армія, які боряться за незалежність своєї батьківщини. І Новиков ще раз терпляче пояснює послові США, що аеродроми поблизу Києва в дуже поганому стані, і що ніякі інші аеродроми, крім тих, які вже запропонувало радянське командування, виділити американцям вони не зможуть. Хоча зрозуміло, що знайти місце і підготувати будь-який із поближніх до Києва аеродромів для прийому літака-розвідника – не така вже й складна проблема.
Як згодом з’ясувалося, врешті-решт радянські військові зупинили свій вибір на аеродромові під Полтавою, і почали активно готуватися до прийому американських “літаючих фортець”. Про цю підготовку можемо дізнатися з листа посла США Гаррімана Молотову, датованому 17 березня 1944 року. “Мій дорогий пане Молотов! – писав Гарріман. – Підготовчі заходи з приводу проекту про наскрізне бомбардування Німеччини проводяться з великою швидкістю... Штаб Військово-Повітряних Сил СРСР завоював наше захоплення тим, як він веде свої справи.” Але тут же Гарріман раптом повідомляє, що під час переговорів між Діном та Штабом ВВС СРСР виникло кілька проблемних питань, рішення яких вимагає втручання Наркомінсправ. Що ж це за проблеми?
По-перше, американці хотіли б мати дозвіл на термінову переправку з Тегерана в Полтаву американського персоналу та вантажів. “Двісті п’ятдесят осіб персоналу, – пояснював Гарріман, – і все обладнання для зв’язку повинні бути переправлені з Англії через Тегеран повітрям, приблизно на 30 літаках, які прибуватимуть один за одним впродовж кількох тижнів. Така перевідправка в Тегеран повинна початися вже в кінці цього тижня. “І далі посол пояснює, що персонал прибуде лише той, який потрібен для налагодження системи зв’язку. Та й вантаж вагою в 41 тонну теж стосуватиметься обладнання пункту зв’язку, який, звичайно ж, слід розгорнути в першу чергу.
Крім того, американці просили дозволу на приліт в середньому одного літака на тиждень з Англії чи Італії (це крім бомбардувальників), на яких вони могли б підвозити запасні частини та інше обладнання, яке не буде включене до складу морських перевезень в СРСР. А назад цей літак відвозив би поранених американських льотчиків у головний американський госпіталь у Тегерані. Нарешті повідомлялося, що командуючим всіх трьох повітряних баз в СРСР призначено полковника Гриффита, штаб-квартира якого теж знаходитиметься під Полтавою. І що для його потреб буде виділено спеціальний літак С-47.
Передчуваючи, що і ця пропозиція може викликати заперечення у радянських генералів, посол заздалегідь погоджувався навіть на те, щоб екіпаж літака складався з радянських льотчиків, з єдиною умовою: “в будь-який час він повинен знаходитися в розпорядженні полковника Гриффита, і йому має бути надана повна свобода пересування при використанні літака з зазначеною вище метою”.
Зверніть увагу: свого листа Гарріман передав Молотову 17 березня. А відповідь Молотова датовано лише 25 березня. Коли йдеться про активізацію наскрізного бомбардування Німеччини, тобто операцію, яка безпосередньо мала впливати на рівень боєздатності вермахту, така непоспішливість комуністів могла викликати хіба що підозру в тому, що в Москві вже чомусь не дуже втішаються активності американців стосовно появи в Україні їх авіабаз.
(Далі буде)
