У вересні 1985 року, вже в розпал так званої горбачовської перебудови та примарливої політичної відлиги, коли Горбачов на весь світ заявляв, що в Радянському Союзі не залишилося жодного політичного в’язня, по несчисленних комуністичних таборах усе ще катувались, чекали волі для себе й України, відстоювали свою гідність і вмирали кращі сини українського народу. І серед них – один із найталановитіших поетів сучасності Василь Стус, чиє ім’я було особливо ненависне кадебістам та україноненависникам. Так само, як ненависні їм були імена Івана Дзюби, Василя Симоненка, В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного, Алли Горської…

Василь Стус не належав ні до якої національно-визвольної організації, він не створював підпільних гуртків і революційних партій, не споруджував барикад і не закликав до повалення… Він усього лиш писав вірші, всього лиш любив свій народ, свою мову і свою культуру:

Ярій, душе моя,

а не ридай.

У білій стужі серце

України.

А ти шукай червону

тінь калини,

На чорних водах

тінь її шукай.

Бо горстка нас.

Малесенька шопта.

Лише для молитов

і сподівання...

Застерігає доля нас

зарання

Бо калинова кров –

таки густа,

Така крута, як кров

у наших жилах,

У білій стужі білих

голосінь

Це гроно болю,

що впаде в глибінь

На нас своїм безсмертям

окошилось.

Дитинство і юність Василя Стуса минали на Донеччині. Але становлення його як поета відбувалося в ті часи, коли самого лише факту, що людина пише вірші українською, було досить, щоб підозрювати її у “буржуазному націоналізмі”; коли досить було в трамваї чи на вулиці заговорити українською, як десятки “русскоязичних” готові були з ненавистю кинути в обличчя: “Гаварі па челавєчєскі!”, “Бандьоровєц”, “хахол!”, “націоналіст!”. Тисячі й тисячі цих україноненависників збираються зараз на майданах українських міст, звинувачуючи владу в тому, що їм хтось – хто й коли?! – заважає говорити російською мовою. Вони вимагають “двомовності”, хоча за десятки років життя в Україні не спромоглися вивчити двох українських слів. Вони дуже люблять, просто-таки обожнюють Україну, але… без українців!

1964 року з’явилася перша збірка віршів Василя Стуса, яка мала символічну і долепрогностичну назву – “Круговерть”. Цією збіркою він одразу ж увійшов до кола поетів “хрущовської відлиги”, поетів-“шістдесятників”. І з цього моменту він уже був під прицілом кадебістів: за ним стежили, на нього збирали компромат, на нього чатували. 1972 року, коли він уже був відомий західноєвропейському читачеві за виданою у Брюсселі поетичною збіркою “Зимові дерева”, комуністичний режим заарештовує його і, після тривалих допитів, засуджує до 5 років ув’язнення в концтаборах та трьох років заслання. Такою вже вона була ця комуно-радянська дійсність: поки тисячі українських вчительок на уроках літератури оплакували долю переслідуваного царським режимом Тараса Шевченка, тисячі сучасних їм українських поетів та громадських діячів заганяли у комуністичні концтабори.

Ледве Стус устиг відбути перший термін ув’язнення, як уже у вересні 1980 року його знову засуджують, цього разу – на десять років у таборах особливого режиму і на 5 років заслання. Комуністичний режим не міг пробачити талановитому поетові його любові до свого народу, його прагнення зберегти право українського народу на свою мову, свою культуру. Засуджували його так, щоб бути впевненими: з концтаборів він уже не повернеться.

Десь у нетрях архівів комуністичної охранки КДБ й досі зберігається або вже давно знищений, рукопис його так і неопублікованої поетичної збірки “Птах душі”. Відчуваючи, що Стус лишається незламним, тюремники, мабуть, за наказом із Москви, майже увесь 1982 рік протримали поета в камері-одиночці! І кати врешті-решт домоглися свого: в ніч із 3 на 4 вересня 1985 року в карцері концтабору ВС-389/36, що розташувався в селі Кучино Чусовського району Пермської області, Україна, український народ , увесь світ втратив одного з найталановитіших своїх поетів. У світі в цей час розгортався рух за визволення з таборів Радянського Союзу Василя Стуса та багатьох інших митців, борців проти комуністичного режиму, отож режим цей не міг допустити, щоб видатний поет повернувся в Україну. Та він усе ж таки повернувся. І не лише тому, що в листопаді 1989 року його прах, разом із прахом поетів Юрія Литвина та Олекси Тихого, було перенесено до Києва. Він повернувся і навіки залишиться зі своїм народом, як поет, як бунтар, як людина, чий моральний подвиг слугує і вічно слугуватиме мільйонам українців, прикладом незламності, вірності своєму таланту, своєму Слову, своїй любові до Батьківщини.

І цілком заслужено вже 1991 року, в незалежній Україні, за збірку вибраних поезій “Дорога болю” Василю Стусу посмертно було присуджено Державну премію ім. Т.Г. Шевченка… Саме про це й говорили на урочистому вечорі представники патріотичної громадськості, які 6 вересня зібралися в Одеському музеї історії політичних репресій та голодоморів, аби відзначити двадцяту річницю від дня загибелі поета Василя Стуса. Особливої ваги цьому зібранню надало те, що в ньому взяв участь син поета Дмитро Стус, автор книжки спогадів та роздумів “Василь Стус: життя як творчість”.

У виступах керівника музею Алли Борисівни Тонської, Дмитра Стуса, одеського поета Олекси Різниченка, який сам пройшов через комуністичні концтабори, і який особисто знав Василя Стуса; багатьох інших літераторів, представників громадських організацій, партій та рухів, йшлося про те, що ми повинні зробити все можливе, аби в нашому суспільстві ніколи більше не запанував комуністичний режим, комуністична ідеологія, комуністичні методи виховання, комуністичний терор. Ми життя повинні покласти на те, щоб відстояти незалежну Україну, українську мову, українську культуру – рівну серед рівних у колі братських європейських народів, мов і культур.

І дуже боляче було дивитись на те, що й сам Музей політичних репресій та голодоморів досі знаходиться у примітивному, ганебному для такої святої справи, як пам’ять народу, підвалі на Піонерській, 24. У цьому музеї зібрано тисячі, десятки тисяч неоціненних документів нашої історії; там відтворено дух народу, його прагнення до волі. І тримати такий музей, заганяти такий музей, таку архівну пам’ять народу до якогось бомжатницького підвалу! Ну знаєте!.. Я вважаю, що нинішній міській та обласній владі має бути соромно, що ми й досі не спромоглися на цивілізоване вшанування пам’яті тих, хто боровся проти тоталітаризму, хто гинув під час “чисток”, штучних голодоморів та репресій за отими, затвердженими КПРС, рознарядками – скільки людей та яких саме національностей має бути розстріляно, загнано в концтабори, або виселено в кожній з республік, у кожній області. Розстріли й голодомор за комуністичними рознарядками, з обов’язковим перевиконанням плану по розстріляних та ув’язнених!.. Ось які документи епохи оточували людей, що зібралися 6 вересня 2005 року, аби вшанувати визначного поета України Василя Стуса. І саме там було вирішено: домагатися, аби Василю Стусу посмертно було присвоєно звання Героя України.