Василь Півень. «Обнаженное зеркало».

Вірші. Одеса. «Астропринт». 2005 р.

В літературу Василь Півень входив як поет, що ностальгійно осягає історію та фольклор рідного волинського краю, піднесено-філософськи заглиблений в життя людини від землі, в її відданість морально-етичній спадщині, в напів’язичницькі світовідчуття та ментальність. Вже найперші книжки Василя Півня засвідчили, що в літературну хвилю входить творець із досить своєрідним мисленням, складною асоціативною символікою.

В “Обнаженном зеркале” поет несподівано – а я певен, що це й насправді виявиться несподіванкою для багатьох, хто раніше був знайомий із творчістю Василя Півня, – виносить на суд читача поезію, багато в чому не схожу на ту, в райських лугах якої він формувався як творець, як особистість, як людина, що стурбовано та помірно осягає цей світ, цю звану сучасністю мить між минулим і майбутнім. І справа не тільки в тому, що цього разу поезія його зароджувалася вже не українською, а російською мовою, а насамперед у тому, що змінилося світовідчуття поета, філософсько-мисленне поле. Більша частина віршів, що склали нову книгу Василя Півня “Обнаженное зеркало”, поза сумнівом, належить до віртуальної інтелектуально-урбаністичної поезії, вияви якої талановито вгадуються як у поезії Ліни Костенко, Роберта Третьякова, Івана Драча та деяких інших поетів-шістдесятників, так і в творчості поетів українського модерну новітньої хвилі – Віктора Кордуна, Василя Махна, Віктора Неборака... але яка, на мій погляд, усе ще чекає на свого справді самобутнього й відданого виразника.

Так само й потяг Василя Півня до загальноєвропейських канонів та інтелектуальної еліти я не позначав би лише тематичною скерованістю окремих поезій “Читая Леконта де Лиля”, “Винсент ван Гог. Волынь”, “Верлен и я”, “Подражание Пьеру де Ронсару”. Тобто, справа не в прямому звертанні до осіб, що давно стали символами інтелектуальної та творчої еліти. Він, цей потяг, визначається усвідомленням поетом власної причетності до загальноєвропейського літературного процесу, в якому неофіти української літератури стають дедалі помітнішими, й талановиті представники якого не зрікаються своєї національної автентичності, своєї неповторно української фольклорної та космогонічної основи, а навпаки, привносять її в уже усталені постмодернові канони.

Продовжуючи називати Василя Півня українським поетом, я не забуваю тієї обставини, що книжку “Обнаженное зеркало” написано російською. В умовах фатальної української двомовності – незалежно від того, хто та з яким ступенем несприйняття ставиться до цієї проблеми, – більшість поетів, що перейшли на російську мову спілкування, й далі називаються українськими не тільки за своїм громадянським статусом (так само, як усі поети Франції, незалежно від того, якою мовою вони пишуть, залишаються французькими), але й за ладом свого мислення, за ліричною сентиментальністю своєї душі. Так от, Василь Півень – із тих поетів, що, як і мільйони його співгромадян, стаючи російськомовними, залишаються українськоментальними.

Втім, найвища, істинна мудрість поезії в тому й полягає, що, осягаючи її, не хочеться вдаватися до жодних традицій, до жодного мовно-структурного, образотвочого, психологічного та інших аналізів. Просто є ти – і є Поезія, якою вона сприймається її творцем.

Здесь коврами цветистыми

ткутся в июле закаты,

Пряжи ворох багряный

и поверху сизо-лохматый.

Дым ячменный,

рябины легко

узнаваема накипь.

Хмель повис у плетня,

перемиг васильков

в буераках.

Не в пространство –

в тревогу, откинув

за веткою ветку,

Трехсотлетняя липа

графской сияет виньеткой.

Я приехал… Волынь…

Все здесь Божье

и все –

не напрасно.

Мама здесь…

И калина

в зачатии ягоды красной…

Так, поезія Василя Півня набуває дедалі більшого урбаністичного звучання, але при цьому, на відміну від багатьох “з роду урбаністів”, що виростають із прози міського кругоплину, як шампіньйони на асфальті, і геть позбавлені будь-яких національних орієнтирів та “комплексів”, він і далі поєднує в собі сучасний авангард із тим фольклорним постмодернізмом, що особливо властивий українській поезії останніх років, і який, на моє глибоке переконання, тільки й спроможний перетворити природжено поетичну душу сучасного українця на душу природженого поета!

Жду одинокого путника

С кувшином вина…

Со сменой белья…

С беседой негромких речей

Под полыханье свечей…

И мне не важно чей…

Может, ты вовсе ничей…

Одинокий колос

на скошенной ржи…

Вірю, що цей подорожній прийде і, переламавши хліб над глеком вина, ніби біля рятівного вогнища, зігріє свою захололу, розірвану сумнівами душу над поезією, що лине з такої самої неспокійної, розбурханої творчим провидінням і любов’ю душі поета.