Якщо ви народилися в Одесі, то, не сумніваюся, приречені на інтерес до всього того, що пов'язано з авторами відомих романів «Дванадцять стільців» і «Золоте теля». Тому бесіда з Олександрою Іллівною Ільф стала для мене подією.
СВОЮ ДРУЖИНУ ВІН ЗАВОЮВАВ СКРОМНІСТЮ
– Як ваші батьки познайомилися? – запитав я у дочки знаменитого письменника.
– Це було в Одесі на початку двадцятих. Тут була група поетів, до якої входили не лише ті, що писали вірші, і одночасно – група художниць: п'ять зовсім юних дівчат, серед яких була моя мама. Під керівництвом старшого брата мого батька, який називав себе Міфа ( останні дві літери – початок прізвища Файнзильберг, легко здогадуюся я – А.Р.), вони займалися живописом. Поети приходили до художниць – дивитися, а ті, у свою чергу, – до поетів – слухати. Мамі тоді було років шістнадцять. Судячи з фотографій, вона була надзвичайно гарна. Вони стали листуватися записочками, сповненими емоцій. У кожному разі, мамині були такі. Вона була дівчиною чутливою. Батька красенем ніхто не вважав. Можливо, він привернув її увагу своєю скромністю.
Мій диктофон вбирав енергійну інтонацію співрозмовниці, навіть не знаю, материнську чи батьківську, а я пригадував відомі рядки «з раньшего времени» Костянтина Паустовського, який писав, що Ілля Арнольдович ходив по Одесі в потертій робі і лагодив електрику. З драбиною на плечі Ільф нагадував довгого і худого сажотруса з андерсенівської казки. Десятки поки що не описаних і не викритих Остапів Бендерів проходжувалися врозкачку повз Ільфа. Вони зрідка посміювалися вголос з приводу його інтелігентського пенсне і підійнятих штанів. Іноді вони все-таки пропонували Ільфу дефіцитну соляну кислоту для паяльника або три метри проводу, зрізаного в синагозі. Ільф торгувався, винятково щоб вислухати новітній набір одеських дотепів, клятв і прокльонів.
До того, як стати письменником він був не тільки електриком, але ще й робітником на авіазаводі і фабриці ручних гранат, креслярем і бухгалтером.
– Родина його, як і він сам, була дуже бідною, – веде далі Олександра Іллівна. – І моя бабуся – мамина мама, що також була бідна, – проте посилала до Москви пироги тільки тому, щоб їм було що їсти.
«ДЕХТО ВВАЖАЄ МЕНЕ ДОЧКОЮ ІЛЬФА І ПЕТРОВА»
Перед зустріччю з Олександрою Іллівною в одеському журналі «Фонтан» я прочитав американські листи Ільфа своїм рідним. З них складалося враження, що Ілля Ільф був людиною домашньою.
– Як це поєднувалося з журналістськими, письменницькими роз'їздами?
Доводилося поєднувати, – пояснює Олександра Іллівна.– Скажімо, американська подорож через Європу зайняла понад чотири місяці. Він дуже нудився. І писав, що не можна так надовго їхати, не можна так надовго залишати. Але в записниках у нього є фраза «почуття затишку – одне з найдавніших почуттів». А все одно доводилося їздити. І не тільки до Америки, але й у колгоспи на Україні. Робота є робота. Батько був щасливий тим, що в нього народилася дочка.
Але Олександра Іллівна, вже будучи дорослою, знайшла записочку, адресовану матері у пологовий будинок: вибач, сьогодні прийти не можу, робота. І вибір імені – теж за допомогою записки «є гарні імена: Єлизавета, Віра, Катя, Олександра…». Якось так вийшло, що вибрали останнє.
– Дехто вважає, що я дочка Ільфа і Петрова, – говорить вона так, немов це і не жарт.
Виявляється, авторів знаменитих романів часом і справді вважають однією людиною.
Втім, і вони самі писали: «Скласти автобіографію автора «Дванадцяти стільців» досить важко. Справа в тому, що автор народився двічі: у 1897 році та в 1903 році. Першого разу автор народився під виглядом Іллі Ільфа, а другого разу– Євгена Петрова. Обидві ці події відбулися в місті Одесі.
Таким чином, вже з дитячого віку автор почав вести подвійне життя. У той час, як одна половина автора борсалася в пелюшках, другій уже було шість років, і вона лазила через паркан на цвинтар, щоб рвати бузок. Таке подвійне існування тривало до 1925 року, коли обидві половини вперше зустрілися в Москві...»
– Чи можемо ми уявити день Іллі Ільфа після цієї зустрічі, коли він з Євгеном Петровим писав роман?
– Вранці він любив читати, лежачи в залізному ліжку, пофарбованому мамою в білий колір. Вона любила все фарбувати в біле. Газет було дуже багато. Вони і валялися на підлозі, і лежали в нього на животі.
Снідали.
Домробітниця прибирала наші кімнати комунальної квартири. Потім приходив Петров, сідали працювати. Тоді, у тридцятому, у Євгена Петрова була маленька дитина. І як кожне порядне маля, воно, імовірно, кричало. Отже, писали у нас. Але, можливо, іноді вони працювали і там. Потім обідали. У вазі для фруктів різали хліб. Це є на фотографії.
Увечері ходили в кіно, на концерти. Або до нас приходив хтось. Батьки теж ходили до друзів. Після цих зустрічей залишилися фотографії. На жаль, на них майже нічого не видно.
ПРОТОТИП БЕНДЕРА ПОТІМ НЕ БУВАВ У РОДИНІ АВТОРА
– З ким з героїв дилогії Ви б хотіли поспілкуватися?
– Не знаю. Напевно, на Остапа подивилася б. Саме подивилася б. А ось розмовляти з ним мені було б не обов'язково.
– А з прототипом Остапа Ви спілкувалися?
– Із Шором? Ні, він у нас не бував. Одеський літературознавець Олександр Розенбойм розповідав мені, що, живучи після війни в Москві, прототип Остапа Бендера взагалі ні з ким не хотів бачитися. У нього було якесь шкірне захворювання. А можливо, з якихось інших причин не хотів. У будь-якому разі, я ніколи від мами про нього не чула. Та й який у нього б інтерес приходити до мами? У батька було дуже багато друзів. Але після війни мало хто підтримував стосунки. Та й мама рідко куди ходила. Вона була людиною нездоровою. І кожен вихід для неї, скажімо, до поліклініки, ставав цілою подією. Починала збиратися майже за три години. Через свій тодішній вік я цього не могла зрозуміти.
– Кажуть, що біографія літературного героя – це біографія письменника, яка не відбулася. Таке твердження справедливе стосовно Вашого батька?
– Жоден з персонажів не може бути таким. А з Остапом батька ріднить хіба що дотепність. Причому, не тільки його, але і Євгена Петрова. Адже репліки Остапа видумували вони. Остап, на мій погляд, прагнув досконалості. У «Дванадцяти стільцях» він відрізняється від того, котрий в «Золотому теляті». В другому романі він вишуканий, більш розумний.
– А як ставитеся до Бендерів, яких ми бачили на екрані?
– До персонажа, створеного Гоміашвілі ставлюся досить погано, тому що вважаю, що вигляд не відповідає. Персонаж Юрського найкращий. Миронов грав у мюзиклі, і по-моєму він вдався. Хоча і цитати з гайдаєвського фільму теж гарні. Але саме цитати, далеко не все підряд.
У Євгена Петрова є начерки книжки “Мій друг Ільф”. Тексту було небагато, але записи Петрова вимагали коментарів. Ну, наприклад, петровська фраза – м'ясо в літературі. Потім знайшла. Виявляється, якийсь письменник разом з Пильняком на замовлення міністерства м’ясо-молочної промисловості писав роман «М'ясо». Роман вийшов. Але тоді Пильняк потрапив під загальний обстріл, і той другий тихо каявся, що більше не буде писати роман «М'ясо», і взагалі нічого писати не буде. Олександрі Ільф було дуже цікаво, хто цей письменник. Вона продовжила пошук. І довідалася, що це був якийсь Бєляєв. У той час він був літнім письменником, науковим фантастом, який вперше надрукувався в 1903 році. Але не той відомий фантаст Олександр Бєляєв, автор «Людини-амфібії».
Свого часу з властивим йому гумором Євген Петров ремствував: «Було в мене на книжці вісімсот карбованців, і був дивовижний співавтор. Я позичив йому свої вісімсот карбованців на купівлю фотоапарата. І що ж? Немає в мене ані грошей, ані співавтора. Він тільки і робить, що знімає, проявляє і друкує. Друкує, проявляє і знімає».
Виявилося, що Ілля Ільф був чудовим фотографом, який поєднав конструктивізм, що був дуже модний у тридцяті роки, з фотографією, наближеною до живопису, розповідає Олександра Іллівна. Одного разу у поїзді, коли вона їхала до Одеси на 100-річчя Ільфа, показала батьківські роботи Резо Габриадзе. І він сказав, що це – світова сенсація. А потім в один зі своїх приїздів до Одеси Олександра Іллівна привезла альбом з батьківськими фотороботами. Вони зроблені наприкінці двадцятих – на початку тридцятих років. Америка в цей альбом не ввійшла, оскільки там, і так досить фотографій. Раніше відтворити ці маленькі темні фотографії можливості не було. Але тепер, коли є комп'ютер, вона з'явилася.
Цьому унікальному альбому передувала фотовиставка, яка також проходила в Одесі. А потім у Москві, у галереї, якою керує Марина Лошак, (одеситка, дружина відомого журналіста Віктора Лошака) також відкрилася виставка ільфівських фотографій.
