Нещодавно у центральній пресі було опубліковано повідомлення, що збирання зернових і зернобобових культур завершили лише у деяких областях. Серед них Одеська, на жаль, не називалася. Це дуже здивувало, адже ми на самому півдні країни. Прикра помилка, так прокоментували дане повідомлення в Головному управлінні сільського господарства і продовольства.
Але детальне вивчення ситуації показало, що до завершення збиральних робіт нам справді ще далеко. І чекають свого часу кілька тисяч гектарів сої, великі масиви проса і гречки. Тривогу викликає і той факт, що до жовтня затяглося збирання соняшнику, зняти врожай ще треба з площі майже 40 тисяч гектарів. А кукурудзу, мабуть, доведеться збирати за таких темпів до перших снігів, а то і до весни.
Пишемо про все це не для того, щоб “гнати картину” або приурочувати завершення робіт до якої-небудь знаменної дати, як це було за минулих часів.
Є інший, суворіший і нещадніший суддя. Це терміни, відпущені самою природою. Якщо їх не дотримуватися, то врожай “збереться” сам по собі, осипавшись на землю. Це насамперед стосується круп'яних культур і соняшнику. До перших заморозків “терплять” виноград і багато овочевих культур. А на полях ще стоїть незібраним врожай на багатьох і багатьох тисячах гектарів. Сподіватися, як раніше, на рятувальні загони студентів і робітників з міста тепер не доводиться. Якщо, звичайно, у районах і господарствах не продумали заздалегідь таку взаємовиручку.
Чим пояснити ситуацію, що склалася? Звичайно, у районах насамперед посилаються на великий осінній комплекс польових робіт, коли при існуючій нині низькій організації праці багато що доводиться залишати “на потім”, на відсутність необхідної кількості справної збиральної техніки, особливо комбайнів. А ще – техніку немає чим заправляти. Ціни на пальне постійно зростають, і для його придбання не вистачає коштів.
Як показала остання республіканська селекторна нарада, допомоги чекати немає звідки. Не буде ні пільгових цін на пальне, ні доплат до кредитів. Одне слово, із ситуації кожному господарству слід виходити, сподіваючись на свої сили і можливості.
Така ситуація породжує багато тривожних явищ. Наприклад, відмова сільгоспвиробників і фермерів проводити сівбу озимих культур. Ні, прямих офіційних заяв, як це було в Автономній Республіці Крим, не надходило. Хоча, у зверненні депутатів Комінтернівської районної ради до керівників країни, опублікованому у нашій газеті, розмова і на цю тривожну тему.
Але слова словами, а справи справами. Надворі вже жовтень, минають, як кажуть фахівці, найкращі агротехнічні терміни для сівби озимих культур, а фактично насіння лягло у грунт лише на половині прогнозованих площ. Щоправда, у грунті бракує вологи... Що робити? Не виключено, що у майбутньому році область практично залишиться без планованої кількості зерна. Втім, як і країна в цілому. Про це говорилося на недавній прес-конференції, яку проводили працівники Міністерства аграрної політики.
Їхні пояснення причин ситуації, що склалася, не витримують ніякої критики. Мовляв, це пов'язано з надвиробництвом зерна. Потім почали говорити про погані погодні умови. І жодного слова про крайній дефіцит пально-мастильних матеріалів, про відсутність оборотних коштів для їх купівлі.
Але що нам Гекуба і що ми Гекубі? Поговоримо про свої місцеві проблеми. Посилання на погоду мають під собою підставу. Але це моменти випадкові, і не лише вони зумовили картину, яка склалася на сьогодні.
Головне – в іншому. Ситуація на ринку зерна склалася така, що вирощувати хліб стало справою невигідною. А працювати собі на збиток мало кого сьогодні змусиш. І всілякі “наганяї” за старою звичкою на обласних засіданнях і селекторних нарадах становище мало змінюють.
Куди корисніше було б розібратися у ситуації, що склалася на ринку збуту вирощеного у нинішньому році врожаю. А тут є над чим задуматися. Скажімо, до Державного резерву було намічено продати всього-на-всього 68 тисяч тонн зерна. Просто крапля у морі при наявності понад два мільйони тонн. Але і ця мізерна цифра виявилася, прямо скажемо, проваленою.
Судіть самі, зерно пропонується завозити своїм транспортом лише на два елеватори в області – Куліндорівський і ще один в Іванівському районі. Тепер уявімо собі на мить тих же ренійців або савранців, яким необхідно за свій рахунок транспортувати зерно за сотні кілометрів. Обійдеться в копієчку. І ціна у 600 гривень за тонну за такої ситуації виглядає як чергове знущання над селянами. І зерно надходить лише від найближчих господарств. Поки що “накапало” лише 13,7 тис. т.
Новостворений Аграрний фонд теж не особливо упріває. Та й розпочав він свою роботу досить нестандартно. Не встигли його створити, як з Києва рекомендували свого керівника цього фонду. Без погоджень з обласним керівництвом. Про мету його призначення можна було лише здогадуватися. Добре, що і губернатор області, і керівники аграрного сектору різко спротивилися появі названого керівника з певними приписами.
Нові представники фонду працюють сяк-так. Навіть таке мізерне завдання, як 75 тисяч тонн вони поки що “здолали” лише наполовину! Виконано лише завдання з регіонального фонду, але і воно досить незначне і навряд чи забезпечить внутрішні потреби області у хлібі. По цій лінії куплено про запас 82 тисячі тонн зерна. Так що загальна сума не набирає і 150 тис. тонн.
А що робити з іншим зерном? Питання і на сьогоднішній день залишається відкритим. Зернотрейдери, що роз'їжджають по районах, знову пропонують за тонну 300 гривень. А це не покриває навіть прямі витрати.
Ось чому сьогодні на полях не чути гуркоту посівних агрегатів. В Ізмаїльському районі з прогнозованих 24,6 тис. гектарів озимих культур посіяно менше двох тисяч. Майже у початковій стадії іде посівна в Овідіопольському, Ренійському, Білгород-Дністровському, Ананьївському та деяких інших районах.
Вважати, що час ще є, і ситуацію можна буде виправити – справа досить нереальна. Тим більше, що і необхідна кількість площ ще не підготовлена до посівної.
Але навіть і при бажанні окремих господарств і фермерів провадити сівбу немає грошей на насіння, на гербіциди, добрива, пальне. Сподіватися, що ранньою весною вдасться виправити справу – нездійсненно. Адже багато гектарів озимих у минулому році так це підживлення і не побачили ні під час сівби, ні ранньої весни. А в результаті – і слабкий у багатьох районах врожай, і низька якість зерна. Отже, незабаром і хліб за необхідними стандартами не буде з чого випікати.
Не хочеться думати, що після цього ми знову матимемо головний продукт харчування у вигляді горохових наповнювачів хрущовських часів. Старше покоління той хліб пам'ятає і не дай Боже, щоб це пізнали наші діти та онуки.
Хліб – продукт особливий, стратегічний. Вирощування, збереження, переробка зерна, і насамперед озимої пшениці, повинно провадитися під недремним оком держави. Всілякі розмови про кон'юнктуру ринку, про невигідності вирощувати хліб повинні припинятися не цінними вказівками і директивами, а реальною допомогою селянам, які у нестерпно складних умовах роблять святу справу.
Не дай Боже з простягненою рукою просити милостиню у сусідніх держав!
