Якось йдучи Любашівкою, почула розмову двох жінок:
– Ще треба зайти до Марини, босоніжки полагодити.
– А хіба тут є шевська майстерня?
– Авжеж. Хіба ти не знаєш?
Жіночки пішли собі далі, а я подумала, як добре, що люди мають, де відремонтувати взуття. Адже такий вид послуг, на жаль, тепер є далеко не в кожному населеному пункті. Тож вирішила сама завітати до “Марини”. Але, як виявилось, Марина – це не назва майстерні, а ім’я чарівної молодої жіночки, яка чоботарює. Подолавши своє здивування (погодьтесь небагато є жінок, які займаються ремонтом взуття), знайомлюсь.
– Марія Вікторівна Кошкодан. Хоча всі мене називають Мариною. Зі школи мріяла стати медпрацівником. Але, на жаль, чи, може, на щастя, тепер уже й не знаю, до медучилища я не вступила. Тож, щоб не гаяти часу, пішла на двомісячні курси шевців. Одразу ж по закінченні дали роботу.
– А тепер Ви – підприємець?
– Так. У 2002 році стала підприємцем. Орендую приміщення і ремонтую людям взуття.
– А як чоловік ставиться до Вашої, не зовсім жіночої, справи?
Марія Вікторівна посміхається. І не перериваючи роботу, розповідає:
– У мене чоловік був трактористом, та потім я його перевчила. І тепер ми обоє займаємося одним ділом.
– Не раз доводилось чути, що в селі невигідно відкривати аналогічні майстерні. Що на це скажете?
– Можливо, в маленьких селах справді буде мало замовлень, то й вигоди ніякої, а у нас скаржитися не доводиться. Заробили кошти на придбання будинку (до того 9 років жили в найманій квартири), справно сплачуємо податки, закуповуємо все необхідне для роботи.
– Обслуговуєте тільки любашівців?
– Ні. До нас приїздить дуже багато людей із сіл, як правило, вони до нас навідуються у базарні дні. Знаючи це, ми місцевим на той час не призначаємо прийому. Та й люди самі вже це знають.
Як розповіла Марія Вікторівна, у них вже є постійні клієнти. Їхній “Черевичок” (саме таку назву має ця майстерня) заслужив доброї слави, тож і користується популярністю.
Дивилася, як працює майстриня, милувалася її точними рухами, легкістю та вправністю, з якою вона виконувала різні чоботарські операції: підбивала каблучок, накладала латочку, підшивала підошву. І все в неї виходило доладу, і навіть граціозно. Відчувалося, що одинадцять років, впродовж яких вона шевцює, не минули марно, жінка набула не тільки вміння та досвіду, а й стала відомою майстринею в районі.
Любашівський район
