Микола Палієнко. «Щоб Україна пам’ятала волю». Вибрані поезії. Одеса. «Астропринт», 2005

МИКОЛА ПАЛІЄНКО належитьдо плеяди тих українських поетів, які входили в літературу на потужній мистецькій хвилі “шістдесятників”. І хоча сам він на творче віче цієї бунтівної когорти припізнився, трішечки розійшовшись із нею у віці і часі, одначе й світогляд його, і літературні смаки та вподобання, прагнення філософськи осмислити історію свого народу та його голодоморно-репресоване колгоспне сьогодення – все це викрешувалося та викристалізовувалося у перших його поетичних спробах під могутнім магнетичним впливом отих пасинків хрущовської відлиги, поетів-шістдесятників, яким вірилося-марилося, що кадебешно-цензурна химерія над головами українських поетів, над самою душею українського народу нарешті розвіється. На гребені цієї віри й лягали на сторінки записника ще, можливо, не дуже й вивершені, але запальні слова поета Миколи Палієнка:

Не схиляймо голови,

братове,

Не будьмо схожі

на срамних хохлів,

Ятагани он напоготові

У яничарів дальніх і своїх.

Скільки тих голівоньок

скотилось

В тирсу спорохнілу –

в небуття!

Дай нам, Боже, віроньки

і сили

Україну зірну будувать...

До омріяного всіма поетами томика “вибраних поезій” М. Палієнко йшов через збірки пройнятих селянським духом, освячених жнивним полем та батьківськими мозолями віршів, із яких макрообразно повставав отой невмирущий український селянин, ота ЛЮДИНА ВІД ЗЕМЛІ, яка завжди була близькою душі поета, його світобаченню і світосприйняттю, його язичницькій вірі у генетичну пам’ять землі, яка на його рідній Миколаївщині, на прибузьких кручах Бугогардівської паланки, увібрала в себе і посвист козацьких шабель, і солоний піт пращурівського рала, і волелюбний та, водночас, і нещадний дух мігейських (від назви бузького острова Мігеї, на якому була основна база місцевих бунтарів) гайдамаків. А ще – рипіння чумацьких возів, заглушуване гуркотом ординських копит, і сповідні оповіді фізично та душевно покалічених фронтовиків Другої світової, і романтичне осяяння степового пастушка, для якого кожна криничка, кожне джерельце, кожна травинка на схилі незайманого вибалку – своєрідне відкриття, пізнання, одкровення!

Одну з поезій Миколи Палієнка так і названо: “Відвідини дитинства”. Але варто вчитатися в рядки тих його віршів, що складали основу збірок “Лукашева сопілка”, “Щедриця”, “Зелені космодроми”, “Тяжіння поля”, “Заповідаю долю”, “Озвися перепілкою”, щоб переконатися, що майже кожна з цих поетичних екзальтацій зароджується саме з чергових – зі студентського гуртожитку, журналістських відряджень та письменницьких зібрань, з безтурботних одеських пляжів та прокурених міських кав’ярень – ностальгійних, до душевного самоочищення сентиментальних відвідин дитинства:

Ходжу самотньо берегом

щербатим.

Ось Буг тече. Он дуб мій

шелестить...

І задивилась в річку

біла хата,

Щасти тобі, хатинонько,

щасти!..

Микола Палієнко – не з тих поетів, які чи то побоюються, чи, може, й соромляться свого селянського єства, забувають про свій край і своє коріння, прагнуть якомога швидше заасфальтувати свою духовну суть безрідністю американізовано-заєвпропеїзованих міст, панічно уникаючи при цьому будь-якого повіву приземленості, буденності або й чорнової злободенності своїх мистецьких пошуків. За циклами його “вибраного” можна простежити буремну, нелегку, потом і кров’ю скроплену трагічну долю його рідного села Семенівки. Водночас, у долях усіх отих щедро розсіяних по збірці семенівських дядьків і тіток проглядається доля-недоля всього народу, оскільки майже кожен образ та характер його поетичних героїв моделює в собі певні національні типи. Та й назви самих циклів – кожен твір у яких допомагає доповнювати і розкривати інші твори – нагадує, і то не лише словесно, але й за суттю відображення, назви розділів з підручника народознавства: “Мій народ” – в якому зібрано опоетизовані екскурси в історії, її думи та балади; “Безхлібні зарубки” – з їх трагічно закодованою пам’яттю про комуністичний голодомор в Україні та безхлібні, напіврабські колгоспні трудодні; “Зоря Шевченка” – в якому відтворюється розкутий дух народу, котрого не вдалося поневолити жодним режимам, жодним чужинським ордам; і нарешті, “Маленька книжечка Тарасика” – спроба спроектувати відтворення всієї української історії на сприйняття юного українця чи україночки.

І в мереживі цих циклів привертають увагу вірші: “Балада про рідну мову”, за яку М. Палієнку на першому всеукраїнському конкурсі “Українське національне відродження” на кращий твір про материнську мову було присуджено першу премію; “Балада про батькову борозну”, “Колиска”, “Балада про тітку Одарку”, “Трирядка” – з циклу поезій про село, за який поетові свого часу було присуджено літературну премію ім. М. Посмітного; “Цензурний Кобзар”, “Калинові Моринці”, “Кос-Арал”, “Балада про Шевченкову Одесу” – в якому поет поглиблено осмислює мистецький та духовний феномен явлення Шевченка як Поета, Мислителя і Духовного вождя.

ВТІМ, не все вдається Миколі Палієнку в його поетичних самопізнаннях та експромтах, не все в них рівнозначне. Мабуть, найбільшою і найпомітнішою вадою його творчої манери залишається те, що я назвав би словесно-римованою необов’язковістю, якою Микола примудрився попсувати чимало своїх творів. Так, прагнучи відтворити образ полководця Івана Богуна перед черговим походом козаків, поет не знаходить нічого кращого, ніж підсилити ефект козацького зібрання вельми сумнівною альтернативою:

Ішли полки в задумі віковій

На татарву, на ляха –

не до шинку(?!)

І читач цього коротенького історичного естампу спочатку повинен уявити собі, як грізні козацькі полки ідуть... до шинку(?!), тобто пивнушки, а вже потім пройнятися вдячністю за те, що вони все ж таки набралися мужності не осісти в ньому. А чого вартий глибокодумний авторський посил Палієнка у короткому, але відповідальному штрихові до біографії Кобзаря:

Тарас Шевченко вмер

не на дуелі,

Йому стрілятись ніколи

було(?!)

Чому “ніколи”? Що, були справи нагальніші? До речі, поет мав би знати, що Шевченко не мав права на дуель, оскільки він не був дворянином. Саме тому жоден з наближених до трону офіцерів не викликав його на дуель по тому, як він образив “як опеньок засушену” імператрицю у своїй поемі “Сон”. Абсолютно безпомічними видаються і спроби Палієнка “розібратися” з жінками Шевченка, відтак читач змушений вдовольнятися поетичними новелами на кшталт:

Закохану вдавала Піунова,

Вона, актриса, грала

і в житті.

З надій одна розвіялась

полова,

Як і Лікеру стрінув на путі.

Такого ж гатунку і вища оцінка, на яку Микола спромігся щодо Шевченкового “Заповіту”:

Нема лиш в «Заповіту»

строку,

Він сколихне тюремний

світ (?!!)

А як вам відтворення татарсько-ординської епохи в українській історії сентенцією:

Лиш прибігли й побігли

сусіди,

Обчухравши вишневі

сади (?!!)

Тому, вкотре вже спіткнувшись на черговій історико-філософській “заморочці” поета, я повертаюся до того, що Миколі Палієнку справді близьке і по-житейськи, філософічно зрозуміле, і що він відтворює справді талановито.

Сплітають сіті сизі

баштани,

Дощами й сонцем

миті-перемиті.

І жайвори вже тінь

шукають в житі,

А пісня ще не впала

з вишини...

І стає очевидним, що, навіть прийшовши до нас зі своїм “вибраним”, поет усе ще залишається в творчому пошуці, він усе ще в дорозі до свого осяяного мудрістю і хліборобською щедрістю предків села-колиски.