Тетяна Романюк, за звичкою, що виробилася протягом майже двадцяти років роботи дояркою, прокинулася о пів на четверту. За вікном ще не розвиднялося. Воно й не дивно – надворі вже давно не літо. Обережно, щоб не потривожити сон чоловіка, встала з ліжка. “Господи, як швидко летить час, - подумала. – Отак і життя проходить”. І чомусь згадала своє дитинство і юність”. Народилася і виросла Тетяна у невеликому містечку на півночі Росії, неподалік столиці Комі АРСР Сиктивкара. Закінчила училище, де здобула фах кухаря. Міська дівчина тоді навіть і уявити собі не могла, що переважну частину свого життя мешкатиме в селі...
Почувши сигнал автобуса, що возив доярок не ферму, вийшла з хати. Привіталася з водієм та подругами по роботі, які вже сиділи у салоні, сіла на сидіння біля вікна і знову полинула думками у минуле. Після навчання в училищі вийшла заміж і переїхала жити на малу батьківщину чоловіка – село Бандурове, що на Кіровоградщині, Чоловік пішов працювати у місцевий колгосп трактористом, а вона – дояркою. Робота відразу припала до душі, адже Тетяна з дитинства любила тварин. Зажили непогано, а далі з’явилося і троє діточок – дві доньки та синок...
Автобус заїхав на територію ферми і зупинився біля корівника. Жінки, жартуючи та пересміюючись, попрямували всередину приміщення. Почалася підготовка до ранкового доїння. Тваринниці вигорнули гній із стійл, підстелили сухої соломи, помили коровам вим’я. Рівно о шостій загуділи доїльні апарати.
Тим часом пам’ять повернула до, мабуть, найважчого періоду в житті Тетяни Яківни. У середині 90-х років бандурівське КСП переживало не найкращі часи. Доярок перестали возити на ферму. Шлях з дому на роботу був неблизький. Тому, щоб встигнути на ранкове доїння, доводилося вставати серед ночі. а ще ж доїти треба і в обід, і увечері. Додому поверталася пізно. До того ж, аби заощадити електроенергію, почала доїти вручну. П’ять років тому переїхали з чоловіком на Савранщину, до Кам’яного. Пішла працювати на молочнотоварну ферму ТОВ ім. Кірова.
...Здавши надоєне молоко, вже зморені доярки рушили до автобуса. Дорогою додому думки Тетяни Яківни снувалися вже навколо сьогодення. Ось уже п’ять років працює на фермі кам’янського сільгосппідприємства. Колектив тут хороший, дружний. І умови для роботи непогані. Обслуговує Т. Романюк групу з 25 корів. Через кожні чотири дні – вихідний. Без затримок щомісяця виплачують заробітну плату, яка напряму залежить від надоїв. Тому й стараються трудівниці зробити все від них залежне, аби надоювати молока якнайбільше. У Тетяни Яківни трудові показники одні з найвищих. Та досягає їх жінка не лише заради грошей, а, перш за все, тому, що не звикла виконувати будь-яку роботу абияк, а тільки так як належить.
І в сім’ї все ладиться. З чоловіком живуть душа в душу. Доньки вже повиростали, вивчились (як і свого часу мати) на кухарок. Одна з них до того ж встигла подарувати батькам онуку. Син теж на порозі дорослого життя –навчається в 11 класі.
Вийшовши із автобуса, поспішила до свого обійстя. Біля хвіртки на хвилину зупинилася. Подумки ніби підсумувала все згадане за ранок: “Робота, що подобається, та лад у сім’ї – оце мабуть, і є моє жіноче щастя”. Усміхнулася сама до себе і ступила на подвір’я – треба встигнути попоратись по господарству, адже за кілька годин знову на ферму...
