СТО ТРИДЦЯТЬ – НЕ ВІК!
У цьому переконалися усі, хто прийшов минулої суботи до добре знайомого будинку на Грецькій відзначити ювілей – 130 років Російському театру в Одесі.
У святковому вечорі взяли участь перший заступник голови облдержадміністрації Б. Звягінцев, заступник голови обласної ради Г. Арабаджи, заступник міського голови В. Курінний, начальник обласного управління культури Ю. Кузнецов та інші офіційні особи.
У програмі – сцени з вистав останнього часу, які цілком можна вважати візитною карткою театру: “Чайка”, “Вишневий сад”, “Червоне й чорне”, “Коханець”, “Акомпаніатор”, “Вій”, “Останній герой”. Давно немає у репертуарі “Заходу”, але заради такого випадку був зіграний фрагмент із цієї легендарної вистави.
Ювілей – це означає нагороди. Весь колектив Одеського російського драматичного театру нагороджено Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. “Подякою” Прем’єр-міністра України відзначено старшого мебельника В. Морського, Почесною відзнакою голови облдержадміністрації – директора театру О. Копайгору та народного артиста України О. Школьника. Почесної відзнаки міського голови “Знак пошани” удостоєні О. Копайгора, народна артистка України Л. Сатосова, заслужена артистка України Н. Дубровська, драматург О. Мардань. Багатьох працівників театру нагороджено Почесними грамотами облдержадміністрації, обласної та міської рад, обласного управління культури. Колектив театру нагороджено також Пам’ятною срібною медаллю “125 років СТД – ВТО”, яку вручив заступник голови СТД Російської Федерації Г. Смирнов. Ювілярів поздоровив і Генеральний консул РФ в Одесі Ф. Довженок. А серед одержаних подарунків один із найцінніших – ордер від міського голови на трикімнатну квартиру.
Молодість старого театру – у виставах, які цікаві широкому колу глядачів. Бажаємо російському драматичному прем’єр та аншлагів, квітів та оплесків, успіхів та популярності!
Ірина ГОЛЯЄВА, «Одеські вісті»
А ЧАЙКИ ВСЕ ЩЕ НАД МІСТОМ
Своєрідний ювілей відзначає цими днями драма відомого українського драматурга Лідії Селютіної “Чайки над містом”. Рівно тридцять років тому відбулася прем’єра цього талановитого твору на сцені Одеського українського театру ім. В. Василька. Якщо до фабули драми підходити формально, то це твір “про війну”, про молодих патріотів-підпільників, які боролися з фашистами в окупованому місті; про відданість і мужність. Але в сімдесяті роки таких п’єс, романів, фільмів з’являлося досить багато, писати про війну, партизанів і підпільників було модно і вже навіть банально.
Тож чому драма Лідії Селютіної, яка нещодавно теж відзначила свій особистий ювілей, протрималася в репертуарі театру впродовж десяти років? Колективом Одеського українського театру її було показано глядачам 352 рази, і кожна вистава проходила з великим успіхом. До речі, майже на кожній з них була присутня і авторка п’єси, і завжди глядачі просили її, буквально вимагали своїми бурхливими оплесками, щоб вона виходила на сцену.
Секрет, мабуть, полягав у тому, що Лідія Селютіна зуміла відійти від звичної ура-патріотичної схеми, від прямолінійного дотримування канонів радянської героїзації своїх героїв. Головна героїня драми, підпільниця Вікторія Донченко (в образі якої глядачам надовго запам’яталася заслужена артистка України Ірина Черкаська) втілює собою не рафінований, канонічний образ комсомолки-патріотки, яким, чого вже там, грішило багато творів того суворо-підцензурного часу, а філософськи узагальнений, максимально “олюднений”, по-життєвому вивірений образ “жінки на війні”, в усій його трагічній невідповідності канонам війни: з любов’ю, чуттєвим сприйняттям світу, бажанням не вбивати, а примирювати, зокрема й себе – з тим світом, в якому їй випало жити.
Так, з дня першої появи цієї драми на сцені театру, минуло тридцять років, зали театрів наповнює інше покоління, зі своїм баченням і розумінням світу, і все ж таки вона залишається актуальною і сучасною. Як сучасним залишається і образ студентки-патріотки Вікторії Донченко – “Чайки”, який колись так підкоряв серця і молоді, і ветеранів. Бо не може бути несучасним образ жінки-патріотки, жінки-борця, яка поставила інтереси боротьби вище усіляких особистих інтересів і страждань, і тому викликає не стільки співчуття, скільки бажання схилитись перед її стійкою жертовністю.
Отже, “Чайки...” все ще над містом. То, можливо знайдеться режисер, який знову дозволить їм опуститися на сцену театру?
Богдан СУШИНСЬКИЙ, спецкор «Одеських вістей»
