Саме трагедії озера (морського лиману) Сасик і була присвячена прес-конференція, яка відбувалася 2 грудня 2005 року в приміщенні Прес-клубу реформ «Порто-франко» з ініціативи Татарбунарської районної громадської екологічної організації «Відродження». У ній взяли участь голова організації «Відродження» Ірина Вихристюк; кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Інституту проблем ринку економіко-екологічних досліджень Національної Академії Наук України (НАНУ) Олег Рубель; кандидат біологічних наук, іхтіопатолог інституту зоології АН Молдови Олександр Мошу; адвокат, представник Бюро екологічної експертизи (зі Львова) Дмитро Скрильников. Подаємо нотатки нашого спеціального кореспондента.
Зізнаюся, що на цю прес– конференцію я йшов з особливим настроєм і навіть із хвилюванням. Тому що був упевнений: навряд чи хтось із тих, хто пробує здіймати тепер тривогу з приводу трагедії озера Сасик, знає, що я залишаюся тією, першою, людиною, яка говорила про цю трагедію, провіщала її і намагалася зупинити “каналізаторів” українського степу ще майже двадцять років назад, коли мало хто й замислювався над тим, яку трагедію, яке екологічне лихо залишають у спадок нащадкам запопадливі зрошувачі Буджацького степу своїми проектами каналів “Дунай – Сасик”, “Дунай – Дністер”, “Дністер – Тилігул” (впевнений, що зараз уже ніхто й не згадає, що існував і такий проект). А головне, прагнення московських та одеських меліораторів полягало в тому, щоб, здійснивши ще одну будову століття, цього разу каналу “Дунай – Дніпро”, остаточно занапастити всі південно– українські степи.
Дозволю собі нагадати, що ще 4 жовтня, тепер уже далекого 1986 року, коли “Дунай – Дніпро” існував лише в проекті, я виступив на сторінках обласної газети “Комсомольська іскра” з принциповою статтею “Проект “Дунай – Дніпро”: грані екологічної надійності”, в якій говорив і про прорахунки проекту опріснення морського лиману (озера) Сасик, і про забрудненість Дунаю, і про те, що своїм проектом ми посіємо біду на всьому просторі від Дунаю до Дніпра. Й оскільки від Сасика, на той час уже дуже засоленого, планувалося вести канал до Дністра, перетворивши на “солянку” інші лимани, то на сторінках спочатку обласної газети “Чорноморська комуна” (11 січня 1987 р.), а далі на сторінках провідної республіканської газети “Радянська Україна”, що була органом ЦК Компартії України (21 травня 1987 р.) я виступив з різкою, принциповою статтею “Екологічні тривоги Дністра”, на основі якої редакція “Радянської України” організувала обговорення із залученням провідних проектантів та виконавців робіт. Примірники цих газет лягли на столи найвищого українського керівництва. Потім були публікації на сторінках газети “Літературна Україна”, “Канал Дунай – Дніпро: чи доцільно?”, “Врятувати Дністер” (“Радянська Україна”), “За долю нашої землі” (“Комсомольська іскра”), “Перед судом нащадків” (ж. “Прапор”, Харків) та багато інших.
І я пригадую, як недоброзичливо зустрічали мої статті в присасикських селах Татарбунарського району, вмотивовуючи це тим, що опріснення озера Сасик створює природний резервуар прісної води, збільшує врожайність і дає робочі місця колгоспникам. Причому проявлялося це не лише з боку певного кола проектантів та науковців, але й з боку колгоспних керівників і самих селян. Під ці проекти вже писали, а дехто і встиг захистити, кандидатські і докторські дисертації, а відлоги піджаків будівельники готували під ордени та медалі. А тут раптом знаходиться хтось, хто рішуче виступає проти божественно– партійної благодаті у вигляді каналу “Дунай – Сасик”, у вигляді “Дунай– Дністровської зрошувальної системи”, як її тоді називали.
А тепер подивіться на карту Одещини і віднайдіть між Дунаєм та Дністром найбільший за площею (21 тис. га) в північно– західному Причорномор’ї лиман Сасик. Упродовж тисячі років цей лиман був справжнім природним розплідником багатьох (понад 50 видів) цінних риб; на ньому сідали, аби підкормитися, велетенські зграї перелітних птахів, значна кількість видів яких на берегах його й гніздилася. Ще в 1986 році ботаніками було зареєстровано на берегах озера 45 видів степових рослин. Та ось на початку сімдесятих років минулого століття якомусь “генієві” від меліорації спала на думку ідея: опріснити озеро Сасик, перетворивши його на проміжковий велетенський резервуар прісної води. Для цього пропонувалося відгородити морський лиман Сасик від моря дамбою, справді перетворивши його на озеро, далі відкачати всю солону воду, натомість нагнати в нього прісної води з Дунаю, і використовувати цю воду для зрошення степу між Дунаєм та Дністром.
Щоб осягнути масштабність цього задуму, досить зазначити, що лише на проект опріснення Сасику, тобто на сам проект та його наукове обгрунтування, було витрачено суму, еквівалентну півтора мільйонам доларів США. Здавалося б, маючи таку суму грошей, справді можна було знайти тверезомислячих людей і все добряче обмізкувати. Але не знайшли, полінувалися. Відтак на весь комплекс робіт, пов’язаний з опрісненням Сасика, впродовж 1976 – 82 років було витрачено п’ять мільйонів п’ятсот шістдесят тисяч доларів. Як ви вже зрозуміли, від півтора мільйонів доларів, витрачених на наукове обгрунтування та проект Сасика, особисто мені не перепало нічого. Тому, об’їжджаючи велетенське – 35 км завдовжки та 11 км завширшки – озеро під час будівельних робіт, я чіплявся до інженерів, техніків та представників проектних організацій з абсолютно дилетантськими та наївними запитаннями. Наприклад, запитував їх: “Гаразд, солону воду ви перекачаєте в море, а тисячі й тисячі кубометрів засоленого мулу, товщина якого сягає двох і більше метрів, ви теж вийматимете й вивозитимете? Ні? Але ж на цьому степовому морі восени та взимку, і навіть навесні, часті шторми, це засвідчують всі рибалки. Шторм збурить мул, і, замість прісного озера, ви отримаєте солянку”. А ще я запитував, чи впевнені вони, що цей велетенський лиман не має джерел із солоною морською або сильно мінералізованою водою? І чи впевнені, що зв’язок з морем не існуватиме через нижні шари грунту попід їхньою дамбою? А ще я поцікавився в одній з наукових лабораторій, що становить собою вода в Дунаї, цій “каналізаційній трубі Європи”. І вони по секрету сказали мені, що насправді то вже не вода, оскільки не відповідає існуючим стандартам річкової води, а якась невідома, дуже забруднена, з “усією таблицею Менделєєва” та з усіма можливими отрутохімікатами, рідина. Що ж мені відповідали?
О, мене запитували, хто я такий, щоб ставити під сумнів рішення Компартії та уряду; хто я за освітою, перелічували ті проектні та будівельні організації, які усім своїм науково– виробничим потенціалом були задіяні на спорудженні водогосподарського комплексу (ВГК) “Дунай – Дністер – Дніпро”, і пояснювали, які там мудрі та відповідальні керівні голови над цим міркували.
Але які насправді “голови” задумували цей еколого– економічний ідіотизм, ми дізналися досить скоро, щойно, після двох– трьох років відносного підвищення врожаїв на поливі, голови колгоспів, бригадири і прості колгоспники почали помічати, що зрошувальні поля вкриваються – наче під час заморозків – спочатку білим нальотом, а згодом і соляною кіркою. Внаслідок цього екологічного божевілля вже наприкінці вісімдесятих років виявилося, що понад 30 тис. га українських чорноземів було засолено та осолонцьовано, тобто земля почала перетворюватися на неродючу і небезпечну для всіх, кого вона кормить, напівпустелю.
І що найдивовижніше, – спроби пробити цей проект “Дунай – Дніпро”, яким передбачалося так само “опріснювати” всі інші морські лимани, які постають на шляху проектантів (подивіться на карту, скільки їх там!) не припинялися аж до початку дев’яностих років! До речі, зауважу, що грязі Сасика, його клімат і сама вода були дуже лікувальними. Борисівський грязелікарняний курорт, який діяв там, входив до п’ятірки кращих курортів такого напряму в СРСР. У його водах водилася навіть чистолюбна кефаль. Там діяв цілорічний дитячий туберкульозний санаторій. Тобто були всі передумови, щоб перетворити Сасик на всесвітній курорт! А в що перетворили його наші радянські “поворотники сибірських рік”?
Ось трагічне резюме науковців, викладене в спеціальному проспекті “Сасик: морський лиман чи водосховище?”, виданому 2004 року і підтримане, підтверджене під час прес– конференції його учасниками: Олегом Рубелем, Олександром Мошу, Іриною Вихристюк. З нього випливає, що наслідком проекту стали: “Євтрофікація, замулення водойми, руйнація ландшафтів, абразія берегів, заболочення, підтоплення населених пунктів, паразитологічна забрудненість водосховища, порушення гідрологічного режиму та погіршення якості грунтових вод, забруднення Чорного моря стічними й дренажними водами. У водосховищі накопичуються токсичні речовини і важкі метали, відбувається “цвітіння” води, яке спричиняється гниттям водорослів. Погіршення умов життя і здоров’я людей у санітарно– гігієнічному, епідеміологічному, токсикологічному аспектах виявляється у вигляді різних захворювань. Бальнеологічні ресурси водойми в опрісненому варіанті не використовуються. Якість виловленої риби незадовільна.
Порушено й водообмін у Стенцівсько– Жебріянівських плавнях (через які, поясню, пролягає канал, котрим воду з Дунаю перекачують до Сасика). Погіршилася екологічна ситуація в суміжній Тузлівській групі лиманів. Використання високомінералізованої води Сасика для зрошення призвело до засолення та слітизації грунтів. Вміст гумусу скоротився. Економічна ефективність зрошення не досягалась жодного року. За період зрошення всі господарства в зоні Дунай – Дністровської зрошувальної системи стали збитковими”.
До цього додам, що, як виявилося, з дна Сасика справді б’ють високомінералізовані джерела, які були корисні для морського лиману, але шкідливі для прісного поливного озера.
Чи існує спосіб врятувати Сасик, повернути йому лікувальні властивості, повернути його самій Природі? Вчені стверджують, що існує. Але про це ми поговоримо в наступній публікації.
