Напевне люди старшого покоління добре пам’ятають, як на Різдво вечірників та колядників пригощали пряниками у вигляді птахів та тварин з тіста, обов’язковими серед яких були коники та панни. Діти з нетерпінням чекали цього свята і не тільки заради подарунків та розваг, а й щоб одержати оці пряники, які нічим не були схожі на магазинні і здавалися загадковими, і навіть казковими.
Та з часом добрі народні традиції підзабулися. Навіщо мудрувати з тістом та поратися біля печі, коли у магазині такий великий вибір цукерок, печива, вафель, тістечок та інших солодощів? Було б у гаманці, придбати можна що завгодно. Та, на жаль, дитинство не повернеш і не купиш, а іноді так хочеться зазирнути в нього, як у дзеркало: потримати в руках яскравого коника, спеченого вдома.
А давайте зробимо це разом, поїдемо у гості до Галини Георгіївни Степаненко, в село Ясенове-ІІ. Жінка не тільки розкаже, як колись її баба Домця пекла коники, а й пригостить святковим печивом.
– Скільки себе пам’ятаю, завжди напередодні Різдва у хаті закипала робота: готувались форми, які теж цілий рік чекали свята, місилось тісто, і в сім’ї поселявся особливий дух – очікування якогось дива. Бабця з мамою палили у хаті, щоб бодай “коники не замерзли”, старалися, щоб менше ходили люди: тісто не любить зайвих рухів та гостей. А ми, діти, завмирали, коли шматочки тіста перетворювались на маленьких коників чи дівчаток-лялечок…
Давно вже немає в живих бабусі Домни Хомівни Паладій. Пішла, на жаль, за нею і наставниця-матуся Любов Миколаївна. Але онучка і донька Галина не забула сімейну науку і продовжує давню традицію, бо, як казав (вже теж покійний) дідусь: “Без коника й Різдва немає”.
Заздалегідь, десь у двадцятих числах грудня, жінка починає “чаклувати” над святковим печивом. Борошно – основний компонент виробу – намагається придбати якомога краще – найвищого гатунку, і тоді коники будуть білі, гарні й смачні. Про інші інгредієнти, які входять до складу тіста, делікатно промовчала, оскільки це сімейний секрет і передається тільки у спадок членам родини. Єдине, на чому наголосила Галина, те, що тісто розкачують тонесенько, як на вареники. Потім кладуть його у форми і випікають до золотавого кольору. Усе жінка робить так, як колись матір та бабуся, от тільки піч у дусі часу змінила електрична духовка. Витрати більші, але дещо зручніше і простіше знайти необхідний температурний режим.
Близько п’ятої ранку молодиця готує усе для випікання різдвяних пряників: для початку палить у хаті, як колись бабуся, а потім стає до “конвеєра”. Справа в тому, що коників хочуть мати не тільки рідні та друзі, а й знайомі знайомих, тож випікає господиня свої вироби і на замовлення. Іноді їх буває до п’ятисот штук на добу. Ціна? Майже символічна. А от задоволення, радості і майстриня, і замовники отримують сповна.
Серед маленьких фігурок є й великі.
– Такий кінь і лялечка є тільки в нас. Колись бабуся великі форми придбала аж у Києві. Розповідала, що пішки йшла аж до столиці, ледве розшукала майстра, який виробляв форми. Тож бережемо, як зіницю ока: дуже вже цінну спадщину маємо.
Після двох діб “чаклування” над тістом настає доба розмальовування. А ось цією цікавою роботою люблять Степаненки займатись усією сім’єю. Харчові барвники, як правило, зеленого і червоного кольору, пензлики – ось і все приладдя. Але робота досить копітка: треба гарно намалювати сідельце конику і фартушок чи платтячко лялечці, не забути основні лінії чи контури. Та все вдається маминим помічницям – трьом дівчаткам – добре: сімнадцятирічна Уляна, студентка хореографічного відділення педучилища і четвертокласниці-близнючки Сніжана і Яна залюбки займаються художнім розписом.
– Бабуся говорила, – розповідає Галина Георгіївна, – що у давнину на святвечір дівчинці обов’язково дарували лялечку, а хлопчикові – коника чи верхівця, а зірочку та голуба ставили на вечірню панахиду за померлого. Подарунки ці глибоко символічні, адже дівчинка мала стати господинею, хлопчик – козаком, а от зірка і голуб – як символи життя, миру і спокою.
