Оксана Шевчук. Великодня веселка. Науково-популярне видання. Київ, «Дніпро», 2004.
Ця традиція – дарувати один одному пофарбовані яєчка, “крашанки” або влаштовувати змагання “крашанками” на міцність, зароджувалася для кожного з нас із Великодня нашого дитинства, із якогось ще не до кінця пізнаного й осмисленого таїнства зачаття всього земного буття; із віри у невмирущість людської душі і потягу цієї душі до всеосяжності світу, до краси і мистецтва. Крашанка, тобто просто пофарбоване в якийсь колір яєчко, і, як вершинний витвір символізму, – писанка, з усім безмежжям розмальовчого орнаменту, – на все життя залишаються для нас атрибутом істинного приходу весни, сонячного осяяння дитячих надій, прилученням до утаємниченого світу дорослих, світу храму Господнього.
І то вже згодом, з народних календарів, з усіляких легенд, повірь та віщунських рецептів, дізнавалися ми про те, що історія писанкарства налічує понад тисячоліття; що кожен край землі української має свої писанкарські традиції та прийоми, свої орнаменти і свою, не лише християнську, але й ще древнішу, язичницьку, традиції; свої біблійні та світські “писанкарські” перекази і легенди.
“Писанка відома багатьом народам світу, – спробувала узагальнити всі наші, і предків наших, знання з історії та символіки писанкарства відомий на Одещині, а тепер уже й далеко за її межами, етнограф Оксана Шевчук у своїй дослідницькій праці “Великодня веселка”. – Ще в дохристиянський період у слов’ян існував звичай: весною, коли святкувався прихід нового року, дарувати один одному “красні яєчка” – крашанки. Цей обряд був пов’язаний з народними уявленнями про яйце, що було символом весни, сонця, перемоги життя над смертю, весняного відродження природи.
Писанка і пов’язані з нею народні легенди, перекази, її символічна роль у святах та обрядах; розшифровка семантики орнаментів, з’ясування їх сакрально-магічного змісту сягають своїм корінням давніх язичницьких епох з їх міфологією, в якій відбились світоглядні уявлення наших предків”.
Той, хто вперше підступає до цієї тематики може бути вражений: невже спонтанні, на перший погляд, малюночки, орнаменти на великодньому яєчкові можна перетворити на справжню науку? І лише, заглибившись в “класифікацію за орнаментальними мотивами”, з їх геометричним, рослинним, зооморфним та антропоморфним мотивами; у “класифікацію писанок за способом їх виконання”, з усіма “регіональними особливостями українських писанок” та проблемами відродження древнього мистецтва осмисленого творення писанки, – починаєш переконуватися, що то не науковці творять з писанкарства науку, а саме писанкарство, з усіма його древніми віруваннями, тлумаченнями, великодніми та світоглядними сюжетами, композиціями, прийомами розпису, набором “писачків” та секретами приготування фарбників – уже давно витворилося у справжнє народне мистецтво, в науку не лише розпису, але й пізнання нашого національного характеру нашої етнопсихології.
Осмисливши дані власної та багатьох існуючих нині колекцій писанкарства, проаналізувавши все те, що було вивчене та описане дослідниками писанок до неї, Оксана Шевчук створила повноцінний підручник з писанкарства, в якому виклала увесь спектр, усе розмаїття дослідницьких підходів, від праслав’янських та християнських легенд і вірувань, – до народних великодніх – із залученням писанок – ігор, народних лікувальних рецептів, у кожному з яких прилучено до зцілення якісь елементи курячого яйця.
І, що дуже важливо, вона навіть подала методичні розробки з організації роботи з писанкарства в школах та позашкільних закладах, з коротким переліком необхідних матеріалів та обладнання, не забувши при цьому навіть про правила техніки безпеки під час роботи з фарбами.
Тобто все це дослідження, з його чудовими ілюстраціями, серед яких репродукції з ікони “Господа Вседержителя” другої половини ХVІІІ ст. та оформлення двох Євангелій, теж ХVІІІ століття, спрямоване на зібрання та збереження давніх набутків вже подекуди відмираючого мистецтва та призабутих традицій писанки; на прилучення до нього тих школяриків, у яких тліє хист до малярства, пробиваються паростки романтичної залюбленості у світ фольклору та етнографії, у світ істинно народного возвеличення Життя в усіх його релігійних та світських проявах.
І юним читачам цікаво буде дізнатися, що для традиційної писанки з Одещини є характерним розпис у стилі “сорокопуть”, і що, за легендами, чумаки брали з собою такі писанки в далеку дорогу, їдучи в Крим по сіль, у свою “сорокопуть”. Бо саме ця писанка вважалася оберегом чумаків від злих духів, усіляких хвороб та інших напастей.
А починати пізнання і цього дослідження, і самого писанкарства слід із благословення, яке Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви Володимир дав цій книжці.
“Українська писанка, – мовиться в благословенні, – це окрема сторінка культури нашого народу. З нею пов’язано багато аспектів побуту та вікових традицій. Виготовляючи цей символ Життя та Пасхальної радості, руки митців споконвіку вкладають у це мистецтво свою душу, вміння, доводячи до вершин досконалості розмаїття ліній та орнаментів, передаючи фарбами колоритність життя. Ми із захопленням сьогодні дивимося на ці маленькі шедеври та любуємося створеною талановитими людськими руками красою, яку в такий спосіб наш народ підносить у подячний дар Богові”.
Тож давайте і ми з вами побажаємо й авторці цього чудового видання, етнографу Оксані Шевчук, і всім, хто вже прилучився чи ще тільки має намір прилучитися до мистецтва писанки, усіх гараздів і творчого натхнення. Нехай їм святиться і в буденному житті, і в мистецтві.
