БОРИС НЕЧЕРДА. ВИБРАНІ ТВОРИ («БІБЛІОТЕКА ШЕВЧЕНКІВСЬКОГО КОМІТЕТУ»). УПОРЯДКУВАННЯ АНАТОЛІЯ КАЧАНА. ВСТУПНА СТАТТЯ МИХАЙЛА СЛАБОШПИЦЬКОГО. ОДЕСА, «МАЯК», 2004.

Подобається комусь це визначення чи ні, але поява під егідою “Бібліотеки Шевченківського комітету”, в якій видають лауреатів Державної (Національної) премії імені Шевченка, поважного тому вибраних творів – це вже акт літературно-громадської канонізації. Тієї, багатьма когортами та поколіннями митців омріяної і так само для більшості з них недосяжної канонізації, до якої і твори Бориса Нечерди, і сам поет, з його розкутим, по-мистецьки невпорядкованим життям, завжди виявлялися найменш пристосованими і пристосовуваними.

Деталізуючи і саме явище, і ситуацію, в якій воно зароджувалося, Михайло Слабошпицький, автор грунтовної аналітичної статті, якою відкривається лауреатський том Нечерди, цілком справедливо зауважив: “Одні з літературних ровесників Нечерди ставали на перепочинок у затишних гаванях конформізму, снили блиском лауреатських медалей, навіть входили до літературного “істеблішменту”, інші вперто несли крізь десятиліття застою свій нонконформізм. Серед них завжди був і Борис Нечерда, однаково непригладжений і в житті, і в творчості. Звичайно ж, це спричинялося до всіляких ускладнень: то розсипалася у видавництві вже набрана книжка, то інспірувалася розносна стаття, в якій автор звинувачувався в дешевому епатажеві, богемщині та інших “неприпустимих для українського радянського поета” гріхах. Нечерда випадав з гри, йому не вистачало “серйозності”. Він не вмів з показною патетикою виголошувати банальності. А таке “твориво” ставало дуже в ходу вже наприкінці шістдесятих...”

Сприйнявши це тлумачення, хочу вже ж таки принципово зауважити, що все це справді було: і дешевий епатаж, і своєрідна богемщина... та поза і понад усе це була й істинна поезія, що витворювалася по словоламних каменярнях та вигранювалася у вирах асоціативного збурення, у підтекстах метафоричності, по жорнах розкутості світобачення і світобуття. Поезія Нечерди притчево-афористична, на філософських котурнах її поет завжди виявлявся розіп’ятим між гостро, болюче індивідуалізованою Особистістю й історичними суперечностями всього того, що визначається поняттями: Історія, Народ, Рідна Земля...

Ген світиться відерце

(мить... сторіччя),

як з уст в уста

перелетіла притча:

того й гляди прозріння

перев’є.

Щільніша світ. Все

менше тайн і страху.

І простота виборює

увагу,

неначе довговічний

барельєф.

Неначе довговічний

барельєф

з зображенням

безносого тирана,

вчорашній день

на сьогоденні рани

цілющу частку ясності

проллє.

...Або раптом звуками соборного органу на папір, на творче осяяння, на душу читача із глибин класичної поетики, із музичення самої Природи проливається:

Одвересніло.

Тиша тиш.

Така врочистість

соборова.

Що перед світом

за порогом

Як перед фрескою

стоїш.

Одвересніло...

У цьому томі є лише одна – “Іронічна притча про істину”. Але варто вдумливо вчитатися у твори Бориса Нечерди, і починаєш розуміти, що майже всі його поезії, чи принаймні всі його цикли та поеми – це поетично, підтекстово, асоціативно завуальовані притчі про основні людинотворчі принципи, а отже, й істини нашого буття, нашої свідомості, нашого усвідомлення самих себе і свого місця під небом. І розпочалися ці поетико-притчеві пошуки Істин ще у строфах та у глибинній “міжрядковості” першої, в 1963 році виданої, збірки “Материк”. Саме там у програмному вірші “Материк”, Нечерда звернувся до пошуку та осмислення провідних, і через усі подальші збірки пронизаних, істин щодо того, що таке Острів суб’єктивізованого, відстороненого, погордо самотнього “Я”, і що таке теж таки “Я” – але переплавлене на Материк людяності, громадянської відповідальності перед своїм народом, його історією, його мовою і культурою, його національною самосвідомістю; а ще – материк повернення до рідної оселі, рідного села, до материнського порога, що в 60-70-ті роки минулого століття, в роки – як суб’єктивно-чиновницького, через визначення “неперспективних сіл”, так і об’єктивного, через урбанізаційні настрої цілих поколінь – нищення українського села, було дуже актуальним. Та й погодьтеся, що за кожним із цих понять – своя істина, свої пошуки її та шляхи до неї.

Але до яких би великих чи малих істин не звертався згодом Борис Нечерда, він, на мій погляд, завжди виходив з позиції отого основного поняття: де зараз твоє “Я” і де ти сам – на Острові, чи на Материку? І завжди закликав дати можливість людині, яка заблукала, зрадила, тимчасово відступилася, залишити свій Острів і добутися Материка:

І стає важкувато

дихать,

і мене обпікає сором,

якщо ходить

між нами тихо

той, хто зрадив нам

тимчасово.

Люди,

ми караємо часто

з остраху.

Хто ми –

судді чи матері?

Поможіть же,

коли він з острова –

вплав рушає

на материк.

Упорядник А. Качан та редактори книги Н. Бєлєнькова і В. Рутківський намагалися – в межах відведеного їм обсягу – подати все найвивершеніше, що репрезентувало всі збірки Бориса Нечерди: від “Материка”, “Лади”, “Барельєфів”, “Поезій” та “Літака у краплі бурштину” – до останньої прижиттєвої збірки так і названої поетом (хоча друзі відмовляли його від такої назви) “Остання книга” (1998). Але під рубрикою “Поза збірками” знайшлося тут місце і кільком творам, що публікувалися в періодиці.

Борис Нечерда відомий читачеві і як автор прозових романів: “Смерть кур’єра”, що побачив світ окремою книжкою, та “Квадро” – в ж. “Сучасність”. Я далекий від прагнення одразу ж визначати – як це робить чимало моїх колег, прозаїків та критиків, що “в прозі” Нечерда значно слабкіший, ніж у поезії”. По-перше, таке “лобове”, позааргументаційне твердження взагалі некоректне, а по-друге, проза його – це окрема розмова, у якій виваження на терезах мистецької досконалості поезії і прози – річ складна і невдячна. Тож поки що скажу, що добре зробив упорядник, включивши до “Вибраного” найліричнішу і напівбіографічну повість Нечерди “Вересень, жовтень, листопад”, уже посмертно опубліковану 2002 року в одеській міській газеті “Думська площа”.

Мистецтво ніколи не знало і не повинно знати поділу на живих і мертвих митців. Воно завжди поділялося на “живе” і... “мертве” мистецтво, або точніше, на оті творчі потуги, які дехто пробує видавати за справжнє, живе мистецтво. Що ж до поезії і прози Бориса Нечерди, то це мистецтво живе, мистецтво, яке житиме доти, доки житиме український народ, доки існуватиме наша гуманістична євроцивілізація.