Резонанс ЯК ЕЛЕКТРОТРАНСПОРТНИКИ БОРЮТЬСЯ З «ЗАЙЦЯМИ»
Оперативно відгукнулося на лист пенсіонера С. Тарасюка, опублікований в «Одеських вістях» 21 грудня 2005 року за заголовком «Зайці» у трамваях почуваються вільно...», керівництво комунального підприємства «Одесміськелектротранс». До редакції надійшла докладна відповідь, у якій зокрема мовиться:
“Надруковану у вашій газеті замітку “Зайці в трамваях...” обговорено в усіх підрозділах КП “Одесміськелектротранс”, тобто в трамвайних і тролейбусному депо. Ми розуміємо, що автор занепокоєний тими негативними явищами, які ще є в нашій роботі. Проте заради справедливості ми зазначимо, що в більшості своєму колектив підприємства сумлінно виконує нелегке, зважаючи на зношеність рухомого складу, завдання з перевезення пасажирів. Так, тільки 2005 року було перевезенго 136255882 пасажири, а з них понад половина, 74375903 чоловіки, користуються пільгами на проїзд у громадському транспорті відповідно до чинного законодавства.
Щодня з двох трамвайних і тролейбусних депо на лінії виходять понад 270 одиниць рухомого складу. Збирання плати за проїзд в електротранспорті, як відомо, здійснюють кондуктори, а перевірку правильності обілечування та наявність проїзних документів виконують контролери МЕТ. Автор пише про те, що йому не доводилося бачити на маршрутних лініях контролерів, які б перевіряли у пасажирів наявність квитків та інших проїзних документів. Проте дані про кількість оштрафованих безквиточників свідчить про те, що служба контролерів діє. 2005 року ними за безквитковий проїзд оштрафовано 8047 пасажирів, вилучено 471 документ, що не дає права безплатного проїзду.
До речі, перевірки контролерів у салонах міського електротранспорту виявили нову категорію “зайців”. Це люди, що користуються підробленими документами на право безплатного проїзду. Кількість таких регулярно виявлюваних пасажирів коливається від двох до п’яти на день. Контролерам доводилося вилучати й “липові” пенсійні посвідчення, і фальсифіковані посвідчення учасників бойових дій, інвалідів ІІ групи. Велику допомогу в затримці таких “пільговиків” подають працівники Малиновського РВВС. Пасажири з підробленими документами підпадають під дію ст. 358 КК України.
У частині 1-й цієї статті передбачено відповідальність за наявність фальсифікованих документів, у частині 3-й – за використання їх. Спектр покарання – від штрафу, рівного 70 не оподатковуваним прибутковим податком мінімумам, до 6 місяців ув’язнення, а в особливих випадках – до 3 років позбавлення волі. Питання: чи варто ризикувати? Уже зареєстровано дещо більше кричущих випадків, коли дії безбілетників, що пред’являють контролерам підроблені посвідчення працівників міліції, підпадають під ст. 353 КК.
Ці факти наведено, щоб підтвердити наявність контролю на маршрутах міськелектротранспорту. Хоча й тут ваш читач має рацію, ще є випадки несумлінного ставлення деяких контролерів до своїх обов’язків.
Керівництво КП “ОМЕТ” разом із громадськістю та працівниками правоохоронних органів систематично перевіряє повноту збирання виторгу, контролюючи при цьому не тільки наявність проїзних документів у пасажирів, але й роботу кондукторів і контролерів. За наслідками цієї роботи до порушників посадових обов’язків застосовуються заходи дисциплінарного, адміністративного та громадського впливу.
І про електронні пристрої в трамваях і тролейбусах, задіяних за проектом “Міська карта”: через серйозні недоробки за проектом внесено протест прокурора, і ухвалою Одеської міськради від 26.09.2005р. його припинено й відправлено на доопрацювання.
В. НОВИКОВ, директор КП «ОМЕТ»
Питання руба З ВОДОЮ ПРОБЛЕМИ, ДАХ ТЕЧЕ, А ДЄЗУ УСЕ БАЙДУЖЕ
Ми мешкаємо в Одесі за адресою: вул. Академіка Філатова, 49, корпус 2, у першому під’їзді дев’ятиповерхового будинку. Він був побудований і заселений 1978 року. Й оскільки розташований між п’ятиповерхівок, то спеціально для його мешканців було обладнано підкачування для подавання холодної води на верхні поверхи. Але воно не працює вже років із сім-вісім. І тому холодна вода в нас буває нерегулярно. Гаряча ж і зовсім рідкість, навіть у ті дні, коли нормально подається в будинок. Просто свого часу якийсь чиновник (або “дуже грамотний” сантехнік високого рангу) розпорядився обрізати зворотку гарячої води й пустив її прямо. А ми, жителі верхніх поверхів, виявляємося в цій схемі останньою точкою, куди доходить гаряча вода, тому в наші квартири вона надходить тоді, коли прогріються труби в усьому будинку: чекати доводиться довго.
Ми неодноразово зверталися з проблем холодного та гарячого водопостачання до ДЄЗу “Малиновський”, щоразу нам обіцяють допомогти, але жодного разу ці обіцянки виконані не були.
Ще одна наболіла проблема – дах, що тече протягом декількох років. Довго домагалися ремонту, нарешті, після чергового звертання до Малиновської райадміністрації 2003 року, зробили так званий капітальний ремонт даху. Чому “так званий”? Бо не минуло й року, а дах став гірший, ніж до ремонту. Таке враження, що латали його не руберойдом, а пофарбованим у чорне папером. Але ж гроші за цю, з дозволу сказати, роботу хтось одержав.
Знову звертаємося до ДЄЗу, скаржимося на мокрі стелі, а нам відповідають, що, може (!), наступного року нас тільки поставлять у чергу на ремонт даху.
Пишемо про нашу халепу в надії, що інформація ця дійде до мера міста Е. Гурвіца, і він зуміє поставити на місце недбайливих комунальників. Хочеться вірити, що все-таки є в наших комунальних службах посадові особи, уважні до проблем мешканців і наділені почуттям відповідальності, які зможуть нам допомогти.
Мешканці будинку: УСОВА, КАЛЬЧЕНКО, КРАСНИЦЬКА та інші, м. Одеса
Р.S. Редакція поділяє надії мешканців будинку, що звернулися з листом до “Одеських вістей”, і разом із ними сподівається на істотну відповідь з боку міськвиконкому й Малиновської райадміністрації.
«ЧОМУ ТАКА ТЯГАНИНА?»
Це питання порушує у своєму листі один із наших читачів, що вирішив оформити закордонний паспорт. От що він пише:
“Мешкаю я в сільській місцевості, у Ширяївському районі. А син мій живе в Тирасполі. І не можу я до нього поїхати: кажуть, закордонний паспорт потрібен. Довго я думав, як з моєї небагатої пенсії викроїти гроші на цю справу (ціна для мене чималенька – 200 грн.). Але, нарешті, зважився – давно ж бо сина не бачив. Сам я ходок слабенький: інвалід війни ІІ групи. Послав дочку Людмилу до Ширяєвого, у паспортний стіл. А там сказали: закордонний паспорт нового зразка тільки в Одесі оформлюють, в обласному ВВІР. Що вдієш: поїхала дочка до Одеси. Для нас це накладно: тільки на дорогу треба 50 грн. А там, до всього іншого, черга виявилася така, що дочці довелося залишатися на ночівлю в Одесі, та о першій годині попівночі чергу займати, добу промучитися, перш ніж до вечора наступного дня здала вона мої документи на закордонний паспорт.
Було це 31 липня 2005 року. Сказали, що через місяць одержу закордонний паспорт за місцем мешкання. Ну що ж, у вересні поїхала дочка до Ширяєвого, у паспортний стіл, а там кажуть: “Немає ще закордонного паспорта вашого батька, приїздіть пізніше”.
“Пізніше” приїхати довелося ще 5 разів, а отже, витрачати на дорогу туди й назад чималенькі гроші. І що врешті? А нічого. Ні закордонного паспорта, ні навіть вибачань.
От я й запитую: хто мені поверне марно витрачені гроші? Уявіть собі магазин, у якому ви оплатили чек, а товар не одержали. Чому ж з оформленням закордонного паспорта така тяганина? Після принизливого стояння у величезних чергах, зазнавши чималих витрат, – та ще й без кінцевого результату!
Яків КУНЯЄВ, інвалід війни, с. Бранкованове, Ширяївський район”
На жаль, лист на цю тему далеко не єдиний у редакційній пошті. Нарікань на те, що оформлення нових закордонних паспортів, як і раніше, сполучене з цілою низкою ускладнень і витратою часу та нервів, чимало. Нашій газеті вже доводилося виступати на цю тему. А віз, отже, й нині там...
Читач пропонує «БРАКУЄ ТІЛЬКИ ОСВІТЛЕННЯ...»
Такої великої дитячої радості мені давно не випадало бачити. В парку Перемоги з настанням холодів залили три ковзанки. І тепер тут людно й у вихідні, і в будні, щодня – дитяче свято. Залюбки ходжу сюди разом зі своїми дітьми. Приїздять батьки з дітлахами з усього міста, разом із синами й дочками багато хто стає на ковзани. Та не тільки мами й татусі, бабусі теж завиграшки ковзають поруч із онуками. Ясніше на душі, коли спостерігаєш веселе пожвавлення, сміх, захват від перших вдалих пробігів по льоду, прагнення підтримати тих, у кого поки не все гладко виходить.
Чудово, що під час зимових канікул з’явився такий спортивний льодовий майданчик у парку. Але, на жаль, без ложки дьогтю не минулося. Взимку сутінки, як відомо, рано настають, о п’ятій годині вечора вже темно.
А от про освітлення ковзанок не подумали. Воно надто слабке. Власники машин намагаються допомогти – вмикають фари, направляючи світло на льодові майданчики. Але це замала поміч. Потрібні яскраві ліхтарі, ковзанку треба освітлювати відповідно до її спортивно-святкового призначення. Та й з метою безпеки дітей це потрібно. Здається, вирішити це питання до снаги міській владі.
Т. СОКОЛОВА, м. Одеса
Долі людські УСЕ ЖИТТЯ – ДОРОГА
Зовсім недавно ветерани-залізничники вітали з 75-річним ювілеєм Віктора Григоровича Глущенка, Почесного залізничника, людину, чиє сьогоднішнє життя нерозривно пов’язане з ветеранськими справами й клопотами.
Віктор Григорович народився в сім’ї залізничника на Харківщині, тож вважай, з роду-племені залізничник. Доля йому випала нелегка: дитинство, отроцтво припало на роки війни. Йому було 14, коли 1944-го закінчив ПТУ за фахом “паровозне господарство”, а в ті важкі часи практика переважала над теорією. Майбутні путійці, зовсім іще хлопчаки, левину частку навчання працювали на залізниці. Очищення колій від сніжних заметів, їх ремонт, розвантаження вагонів – усе це лягало на плечі підлітків. Діти війни (як правильно, що держава нарешті оцінила їхню працю, законодавчо закріпивши відповідний статус) працювали нарівні з дорослими.
Після закінчення профтехучилища В. Глущенко працював в Ізюмі на паровозноремонтному заводі слюсарем. А от військову службу довелося нести на морі. Тоді, на початку 50-х років, це було особливою честю – потрапити на службу до морфлоту: туди брали найзагартованіших, найвитриваліших, найвитриманіших. Служив і в Північному, і в Тихоокеанському військово-морському флоті, був нагороджений за ратну працю медаллю Нахімова. І довго потім згадував протяжні корабельні гудки, порівнюючи їх із паровозними свистками: після служби повернувся на свій завод, до паровозів. Одночасно з роботою навчався: закінчив спочатку Харківський залізничний технікум, потім – інститут інженерів залізничного транспорту. Працював і в профспілці залізничників Південної магістралі, і головою профкому тепловозоремонтного заводу, і начальником заводського відділу кадрів. За 54 роки виробничого стажу у трудовій книжці понад 50 подяк, особлива гордість – медаль “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні”.
Переїхавши через родинні обставини в наші краї, вже будучи пенсіонером, він і тут не залишився без справ. 2001 року був обраний заступником голови територіальної Ради ветеранів Одеського залізничного регіону. Жоден захід, жодна подія в житті нашого згуртованого ветеранського колективу не минають без його активної участі. Багатьом він допоміг у важку хвилину, підтримав і словом, і ділом, чим заслужив шану й повагу колег-залізничників.
Дмитро ПАТОКА, ветеран війни та праці, с. Усатове, Біляївський район
СЕСТРА МИЛОСЕРДЯ: ЦЕ ЗВУЧИТЬ ГОРДО!
Марійка мріяла про білий халат медика зі шкільних років. Але так склалося, що після 7-го класу, приїхавши до Одеси з Ананьївського району, вона почала працювати в будівельній організації штукатуром. Проте мрію не облишала: закінчивши школу робітничої молоді, вирішила вступати до медінституту. Але не пройшла за конкурсом. Не зневірилася. І подала документи до Одеського медичного училища № 1, яке успішно закінчила.
Медсестру Марію Чебан одразу після закінчення училища прийняли на роботу до обласного протитуберкульозного диспансера. Відтоді 40 років досі беззмінно трудиться Марія Кирилівна в тому самому кабінеті хірургів-ортопедів, фахівців із кісткового туберкульозу, куди прийшла вона початкуючою медсестрою після навчання. Вона завжди з великою повагою згадує про своїх наставників, чудових професіоналів, з якими їй довелося працювати: це Р.Б. Терло, І.Д. Бергер, С.І. Рубан, а в останні 10 років – із прекрасним лікарем А.А. Носичем.
Багато хворих, що пройшли через дбайливі руки досвідченої медсестри М.К. Чебан, називають її і сьогодні Марійкою, говорять про неї з любов’ю та повагою. Спілкування з Марією Кирилівною намагаються продовжити і поза стінами диспансеру, знаючи, що вона, справжня сестра милосердя, завжди відгукнеться на прохання хворого, прийде на допомогу і як медпрацівник, і як друг, доброї душі людина.
Пацієнти, що стоять на обліку в облтубдиспансері, завжди вдячні М.К. Чебан за добру турботу та чуйність стосовно кожного з них.
Ліна ТОМЧИ, Галина ТОМЧИК, Людмила ЧЕРНЕЦЬКА, Ніна БОРЗАКІВСЬКА
Слова подяки КОМП’ЮТЕРИ ДЛЯ СІЛЬСЬКИХ ШКІЛ
Відділ освіти Тарутинського району просить подякувати через газету “Одеські вісті” голові облдержадміністрації В.П. Цушкові. Завдяки його діяльній участі прискорилося забезпечення комп’ютерами 7 шкіл нашого району в межах програми “Агробізнес-клас”. Тепер у викладачів та учнів сільських шкіл з’явилася чудова можливість використовувати в навчальній і творчій діяльності провідні комп’ютерні технології.
Шановний Василю Петровичу, прийміть наші вітання з Новим роком і щирі побажання міцного здоров’я, життєвого оптимізму, натхнення у вашій професійній діяльності, успішного здійснення всіх задуманих планів!
З повагою та вдячністю, Г.Д. ДИМИТРОВА, начальник відділу освіти, Тарутинський район
ПОВЕРТАЮТЬ ЗДОРОВ’Я ВЕТЕРАНАМ
За 80 років мого життя де тільки не випадало лікуватися, але таких фахівців і чуйних людей, із якими звела доля в обласному очному госпіталі інвалідів війни, не доводилося зустрічати ніде. Тут забезпечено чудовий догляд і лікування таких інвалідів за зором, як я. Колектив працює чітко та злагоджено, керує ним унікальний, з мого погляду, професіонал - головний лікар Анатолій Іванович Доброгурський. Він більше часу проводить у стінах госпіталю, ніж удома; незрозуміло взагалі, коли ця чудова людина відпочиває. За місяць він повертає зір щонайменше 25 пацієнтам.
Величезне спасибі лікарям госпіталю за успішне лікування. Чудові люди, професіонали з великої літери. Щастя їм і всіх гараздів!
Микола ВОРОБЙОВ, інвалід війни І групи, с. Нерубайське, Біляївський район
Багато добрих справ було зроблено для ветеранів війни під час акції “Милосердя”, що провадилася торік. Одна з них – путівки до клінічних санаторіїв “Лермонтовський” та імені М. Горького, які голова обласної Ради ветеранів О.Г. Гурський вручив 43 інвалідам війни.
Від імені тих, кому випало поправляти здоров’я в санаторії імені М. Горького, хочу подякувати головному лікареві А.Д. Попелюху, начмедові В.І. Разевич, лікарям Т.П. Нахабіній, С.Л. Гусєвій, Н.П. Кічук, дбайливим медсестрам, працівникам їдальні – всьому медичному та службовому персоналу за добре й уважне ставлення до інвалідів війни.
Андрій БОДИЛЬОВ, ветеран війни, м. Одеса
БЛАГОДІЙНЕ СВЯТО
На початку січня, у переддень Різдва Христового, в їдальні Центру милосердя Приморського району відбувся благодійний святковий обід. Він був проведений з ініціативи райадміністрації, яка націлила спонсорів на цю добру справу.
Була і красуня-ялинка, що сяяла вогнями, і столи з різдвяними пирогами, ласощами та фруктами, і гостинці для нас, ветеранів війни та праці, інвалідів. Зі словами вітання до нас звернулася заступниця голови Приморської райадміністрації Н.В. Стаценко: ми знаємо Наталю Вікторівну як людину небайдужу до соціальних проблем жителів району.
Яскраве свято зігріло наші душі. І ми хочемо від усієї душі висловити подяку керівництву Центру милосердя, працівникам райадміністрації, спонсорам, що взяли діяльну участь у його організації.
О. СУПРУНОВА, М. ЖДАНОВА, Т. ЗАЙЧЕНКО, А. ДУЛЬДІЄР, Н. ЛУКІНА, В. АВДЄЄВА та інші відвідувачі їдальні, загалом 50 підписів
