27-28 лютого в Києві, з ініціативи Національної спілки журналістів та Всеукраїнського центру прес-клубів «Україна Форум», відбувся семінар представників регіональних ЗМІ на тему: «Ради всіх рівнів у період переходу до парламентсько-президентської республіки». У рамках семінару відбулася зустріч журналістів з Головою Верховної Ради Володимиром Литвином; головою Комітету з питань євроінтеграції Верховної Ради Олегом Зарубинським; народним депутатом, політологом Сергієм Правденком; політологом Костянтином Бондаренком; головою Національної спілки журналістів України Ігорем Лубченком; головою Держкомітету телебачення та радіомовлення Іваном Чижем, іншими політологами та знаними людьми держави. Подаємо нотатки з цього семінару нашого спеціального кореспондента.
Якою має бути Верховна Рада України за парламентсько-президентської республіки і яка роль відводиться місцевим радам? Чому такою політично заангажованою і непродуктивною виявилася робота нашого Парламенту в останні місяці його діяльності і чи вдасться сформувати надійну, патріотично налаштовану і достатньо професійну більшість у Парламенті нового скликання? Чому за такої безлічі нових законів, які було прийнято Верховною Радою за роки незалежності, в Україні все ще так мало законності і порядку?.. Ось запитання, з якими прийшли на зустріч із Головою Верховної Ради Володимиром Литвином регіональні журналісти, твердо знаючи, що за кожним із цих запитань – низка наших державних, політичних, соціальних та всіх інших проблем.
Одразу зауважу: незважаючи на те, що Литвин є лідером виборчого блоку, в діалозі з представниками преси він намагався максимально дистанціюватися (наскільки це взагалі можливо в його становищі) від політичної реклами та агітації, постаючи перед представниками ЗМІ як Голова Верховної Ради, як політик, який знає, що поза і над інтересами та амбіціями виборчих блоків, політичних партій і окремих політиків завжди мають залишатися інтереси народу, держави, людської цивілізації.
Він не сформулював самої цієї сентенції, але за кожною відповіддю, кожним “сповідальним монологом спікера” проглядала думка про те, що, зрештою, будь-яка демократія – ні що інше, як прояв народної мудрості. І все залежить від того, як політики і журналісти зуміють опанувати й осмислити цей прояв, наскільки їм самим вистачить мудрості, досвіду, професіоналізму та чесності перед народом, аби втілити глибинний світогляд народу, його прагнення і потенційні можливості – у закони, державний поступ, у мир і злагоду в країні і на її кордонах.
Підступаючи до самої суті семінару – діяльності рад різних рівнів в період політичної реформи, В. Литвин торкнувся, може, найболючішої з проблем, яка проглядається уже зараз, задовго до того, як ці ради почнуть працювати. Уявіть собі структуру обласної ради. Абсолютно не ідеалізуючи діяльність нинішніх облрад (так само, як і міських, районних), скажімо собі, що все ж таки вони вбирали в себе представників конкретних регіонів. Тобто всі райони мали “свого” депутата (чи депутатів) у облраді, який відчував відповідальність перед своїм округом, звітував перед своїми виборцями; а головне, отой зневірений у владі і законі селянин з віддаленого села завжди міг звернутися до “свого” депутата, наскаржитися, поплакатися, і, якщо й не знайти дієвої підтримки, то принаймні відвести душу.
А тепер ми зіткнемося з ситуацією, коли, заповнивши квоту облради “списочниками” різних партій, позбавимо десятки сільських районів змоги бути представленими в регіональному розпорядчому органові. В розвинених європейських державах з такою ж методикою виборів це, можливо, й не мало б особливих наслідків. Але в умовах України, де нема судових традицій західних держав і де звертання до депутата й досі ідеалізується, як “останній шанс скривдженого”, це викличе проблеми.
І потім, кожен із районів має свої особливості, свої негаразди і свої проекти, тож розумне лобіювання його інтересів йшло лише на користь місцевій громаді. То, може, все ж таки слід було залишити для місцевих рад мажоритарну форму виборів, чи принаймні залишити певну кількість депутатських місць для висуванців не від партій, а безпосередньо від населення, від трудових колективів?
Що стосується Верховної Ради, то В. Литвин ідеальним вважає формулу, за якою Україна мала б бути поділеною на 450 округів, і нехай би виборці голосували за представників різних політичних сил, але які, водночас, були б обранцями даного округу, даної місцевості. Він відкинув будь-які звинувачення на свою адресу щодо того, що так і не було (і до виборів уже не буде) сформовано Конституційного Суду, який, до речі, зараз дуже й дуже знадобився б; пояснивши, що за тим, аби цей суд так і не запрацював, проглядаються інтереси та інтриги одразу кількох політичних сил і фракцій. Але безперечно, що надалі Конституційний Суд має залишатися правовою інстанцією, а не політичним інструментом в руках тих чи інших політичних партій.
Володимир Литвин підкреслив, що багато що в нашій країні залежить від позиції, від правди і совісті журналістів. Наш народ звик вірити друкованому слову. І те, що одну й ту ж подію не лише оцінюють, але і відтворюють зовсім по-різному, часто поступаючись перед правдою життя, викривляючи реальні факти, - дезорганізовує та дезорієнтує наше населення. А коли людина не знає, кому вірити, вона починає зневірюватися в усіх і всьому: у владі, в пресі, в політиках, в майбутньому, в законах та законності...
І Голова Верховної Ради, і його колеги по парламенту та політологи, зокрема Олег Зарубинський, Сергій Правденко та інші, сходилися на тому, що після виборів депутатам слід по-державницькому думати не про те, що всіх нас досі роз’єднувало, а про те, що нас усіх здатне об’єднати. А по-справжньому об’єднати депутатів може лише громадянська відповідальність за кожен свій виступ у парламенті і перед виборцями за кожну свою пропозицію, кожне голосування. І теза “про тимчасове примирення задля розподілу посад та уникнення розпуску Верховної Ради Президентом України”, яка зараз дуже активно мусується, тут не сприйнятна.
У цьому контексті значну дискусію викликає імперативність мандату майбутнього депутата. Ми бачили, як після минулих виборів до Парламенту більшість фракцій розпалася. Чимало депутатів одверто торгували своїм членством у фракціях, примудряючись змінити по кілька їх, та своїми голосами. Зараз депутат не має права залишати фракцію тієї політсили, за списками якої він прийшов до влади. Але питання: чи матиме він моральне право не голосувати за рішення фракції, якщо воно, це рішення, протирічитиме його поглядам, його сумлінню. Або коли він відчує, що лідери фракції розпочали закулісні ігри, брати участь в яких не бажає?
Голова Держкомітету телебачення і радіомовлення Іван Чиж; голова Національної спілки журналістів Ігор Лубченко та керівник Всеукраїнського центру прес-клубів “Україна Форум” Максим Рильський (до речі, внук знаного поета-класика Максима Рильського, який багато зробив для того, аби семінар пройшов на належному організаційному і творчому рівні) знову і знову змушені були звертатися до роз’яснення проблеми роздержавлення преси, яке буквально нависає над сотнями сучасних українських видань, радіо- і телекомпаній. І всі сходилися на тому, що позбавлення державних засобів інформації безпосереднього бюджетного фінансування не повинно призводити до їх зникнення. Слід подбати, щоб ці ЗМІ були забезпечені технічно, мали дах над головою і надалі теж користувалися всебічною державною підтримкою. Адже врешті-решт жодна влада не здатна нормально функціонувати, не маючи надійного зв’язку з пресою, її підтримки. Нашим урядовцям та чиновникам ніколи не слід забувати мудрого застереження Наполеона щодо того, що чотири вороже налаштовані газети страшніші за тисячу ворожих багнетів.
