Другого понеділка кожного місяця у немислимо щільному розпорядку дня Одеського міського голови Едуарда Йосиповича Гурвіца існує один рядок, сам зміст якого викликає особливе хвилювання і в тих людей, які приходять до мерії зі своїми бідами, болями, родинними і соціальними проблемами; і в відповідальних працівників мерії, які до кожного з прийомів дуже й дуже ретельно готуються. Ось і цього року черговий прийом громадян з особистих питань разом із мером здійснювали: начальник управління соціального захисту населення Ірина Миколаївна Аймедова; начальник управління капітального будівництва Іван Ілліч Стас; начальник юридичного управління Андрій Йосипович Іванський; директор департаменту з питань звернень громадян Людмила Андріївна Піддубна та заступник директора цього ж департаменту Світлана Дмитрівна Дмитренко.
До речі, матеріал цей був підготовлений іще під час виборної кампанії, але, на прохання Е.Й. Гурвіца, публікацію ми перенесли, щоб ніхто не сприйняв її як передвиборну агітацію.
Тільки вислухавши кожного з дев’я¬¬¬¬ти людей, яким пощастило того дня, побувати на прийомі у мера Одеси, а потім, переговоривши з начальниками управлінь та директором департаменту, я, здається, по-справжньому усвідомив, які складні соціальні проблеми накопичувалися в місті впродовж десятиліть, яке безмежжя питань виникає зараз на ниві соціального захисту громадян; перед якою прірвою бідності, медичної незахищеності і бездомності постає значна частина одеситів. Одразу зауважу, що переважна більшість проблем тих людей, що звертаються до мерії, вирішується десь на рівні управлінь, на прийом до мера потрапляють люди, за проханнями яких стоять складні рішення, які вимагають відповідного рівня і коштів. Що ж до тих дев’яти, для яких цей день став щасливим, то кожного з них мер вислухав; з деяких питань йому і присутнім на прийомі керівникам підрозділів міськради доводилося влаштовувати справжні со¬ціальні консиліуми, намагаючись знайти таке рішення, яке і для прохача, і для влади було б прийнятним, а головне, здійсненним.
Але цілком очевидно, що і міський голова, і служби мерії, усе наше місто виявилися заручниками багаторічного і глибокого соціального обвалу, розлому, чи називайте це, як хочете. І як би добре, злагоджено і далекоглядно вони не працювали, вони не здатні задовольнити й сотої частини тих прохань, зняти й тисячну частину тієї громадської й особистісної соціальної напруги, котра сформувалася не в місті, ні (вірніше, не лише в нашому місті), а в усій державі. Тим часом міський голова і службовці чесно і мужньо намагалися не “заламувати руки” в оплакуванні наших загальних бід, а конкретно вислуховувати й допомагати кожному з тих, кому здатні допомогти. Твердо знаючи, що, завдяки їхнім зусиллям, уже завтра однією скривдженою долею, владою та обставинами родиною в цьому місті стане менше.
Історія одеситки Ірини Брайлян страшна передусім своєю банальністю. Вживши слово “банальність”, я не принижую трагедії цієї жінки, а лише хочу підкреслити, що, на превеликий жаль, ми вже встигли звикнути до подібних трагедій, якою мало кого з чиновників міста здивуєш, а дехто з тих, кому давно належало б вирішувати такі питання, навіть знайшов надійну відповідь і пояснення: “Нічим допомогти не можемо. Чекайте в черзі”. Але що робити цій згорьованій жінці, коли ще в 1995 році будинок, в якому жила, згорів. Не з її вини. А районне начальство пообіцяло надати їй незабаром житло, запропонувавши поки що десь пожити. Відтоді вона й живе разом із тепер уже шістнадцятилітнім сином у далеких родичів, які прийняли її на місяць-другий, поки вирішиться питання з квартирою. От тільки живе в тих родичів ось уже одинадцять років, у тісному закутку, разом із дорослим сином.
Ще трагічніша ситуація у Тетяни Озерної, якій доводиться жити в малесенькій кімнатці з тяжко хворим братом, який, за висновками медиків, просто не повинен жити в одній кімнаті з іншими членами родини; а ще – з батьком та матір’ю, які, до того ж, давно розлучені.
Олена Семенівна Коробченко впродовж багатьох років працює двірником. Про те, що працює вона чудово, свідчить вже хоча б той факт, що тепер вона не просто двірник, а бригадир двірників свого мікрорайону.
Колись давно-давно їй, як і належить за законом, пообіцяли надати службове житло. Відтоді минуло понад двадцять років. Вона виростила двох таких же чесних та працьовитих синів, одному з яких уже 25 років, а другому 19, але й досі змушена жити з разом із ними в одній кімнатці, яку доводиться наймати. І це при тому, що старший син, хоча й працює, бо інакше не вижили б, проте тяжко хворий.
Будинок, в якому жив 48-річний моряк Андрій Ріхтер, був у такому аварійному стані, що одного похмурого для його жильців ранку розвалився. Долю всіх інших жителів якось вирішили, розселили, а моряк був у рейсі і до нього поставилися за принципом: “нема людини – нема й проблеми”. Відтоді моряк встиг повернутися з багатьох рейсів, проте принцип продовжував діяти з убивчою послідовністю, аж до того дня, коли А. Ріхтеру, нарешті, пощастило потрапити на прийом до Е. Гурвіца.
Кожного з цих людей мер вислухав, як на сповіді. По кожному з них начальники управління капітального будівництва Іван Стас, соціального захисту Ірина Аймедова та інші керівники підрозділів висловили своє бачення проблеми. Озерних розселять таким чином, що мати з донькою і тяжко хворим сином отримають трикімнатну квартиру, щоб у хворого була одна, своя, кімната, а батько, з яким мати розлучена, залишається у старій однокімнатній квартирі. Іншим теж квартири буде надано. І все це в межах двох місяців. Вони навіть житимуть в одному будинку, на Заболотного, якого навесні будівельники мають здати під комунальне житло.
Але Едуард Йосипович одразу ж зауважив, що це одна з нагальних проблем, які містові слід розв’язувати – дешеве, соціальне житло, яким міська влада могла б забезпечувати десятки тисяч сімей, котрі не здатні придбати для себе квартиру самостійно. Для цього потрібне відповідне законодавство, пристосоване до умов сучасної держави з її ринковою економікою; потрібен спеціальний бюджет міста, спеціальна загальнодержавна програма. Без них місто далі розвиватися не може. Так, заможні городяни куплять собі особняки чи житло еліт-класу, вартість якого така, що бідній людині за півжиття навіть на вартість однієї лоджії навряд чи вдасться зібрати. А що робити родинам бідняків?!
З Маргаритою Буняєвою життя повелося жорстоко: вона інвалід І групи, і навіть в своїй кімнатці в гуртожитку здатна пересуватися лише в колясці. Синові, В’ячеславу, який і прийшов на прийом до мера, 16 років. Бідність у цій родині (а в кожній із подібних родин побували пра¬цівники соціальної служби і склали відповідний акт) – неймовірна. Хвора просила матеріальної допомоги, і було прийнято рішення надати їй таку допомогу в розмірі 7 тис. гривень. Але коли Едуард Гурвіц почав з’ясовувати у В’ячеслава, в яких умовах вони з матір’ю живуть, то виявилося, що, по-перше, це гуртожиток, по-друге, це третій поверх, а отже, спуститися та піднятися на нього ні сама хвора, ні разом із сином не здатні.
“Чи стоїть Маргарита Анатоліївна в черзі на житло?” – запитав мер у начальника юридичного управління. “Стоїть, – відповів Андрій Іванський. – І навіть у пільговій, і не останньою. От тільки порядковий номер її черги – 2276-й!”.
Вдумайтесь лишень: 2276-та у пільговій черзі! Де майже кожен другий, як і сама М. Буняєва, потребує не просто житла, а житла на першому поверсі, бажано, без ганку, або, принаймні, дуже пристосованого до інвалідних колясок. І тут постає питання: а може, нам слід подбати вже і про спорудження будинків для таких людей? Так, розумію, збирати в одному місці сотні інвалідів – це і тиск на психіку самих хворих, і певний моральний аспект. А, з іншого боку, такий будинок мав би бути зведений за спе¬ціальним проектом і передбачати наявність у ньому приміщень для патронажної служби, і зі своєю міні-поліклінікою. Над проблемою житла для Буняєвої тепер подумають, але ж проблема, як бачимо, загальноміська і, сказати б, загальнолюдська.
Про трагедію і мужній вчинок Світлани Іванівки Гаврик в Одесі вже знає багато людей. Її 30-літній син давно і тяжко хворий. Діабет, втрата зору, відмовили нирки... Після відмови нирок, від смерті його врятувала мати, яка стала донором – віддала свою нирку. Пересадку лікарі здійснили 23 січня. Обоє, мати і син, знаходилися в лікарні, й обоє у важкому стані. В тому числі й матеріальному. Чоловік Світлани Іванівни помер. Допомоги чекати ні від кого. Одна надія – на допомогу мера.
Біда ніколи не приходить одна. Сама Надія Пилипівна Галонза – інвалід ІІ групи, чоловіка нема, донька її померла, залишивши двох дітей, над якими Надія Пилипівна оформила опікунство. Так і виховує двох дівчат, молодшій з яких всього сім років. І все це на мізерну власну, Надії Пилипівни, пенсію за віком та пенсію на молодшу доньку.
Сину Асі Каганюк – п’ятнадцять років; через тяжку недугу п’ять років тому він майже зовсім втратив слух, і допомогти йому тепер може протезування цифровим слуховим апаратом. Цікаво, що прохачка згодна була на менш придатний і дешевий апарат, але начальник управ¬ління соціальної служби Ірина Аймедова перед цим з’ясувала, що незабаром, за кілька днів, надійдуть апарати нової конструкції, і вирішила, що хлопчика ще раз покажуть лікарям і придбають новий апарат, дорожчий, але ефективніший. І погодьтесь, що зроблено це було не по-чиновницьки, а чисто по-людськи. Надано матеріальну допомогу і багатодітній – шестеро малих дітей – родині Лілії Дерев’янській. Ціни дорожчають, сама Лілія Іванівна змушена доглядати дітей, а тому не працює, а заробітку чоловіка не вистачає навіть на найнеобхідніше: їжу та одяг.
Знову ж таки, за проблемами і трагедіями цих, конкретних, людей проглядаються складні проблеми і колізії соціально-економічного плану. Якщо ми хочемо припинити вимирання нашого суспільства, то повинні дбати про багатодітні сім’ї. Обивательська сентенція: “Якщо не здатні прокормити, нехай не народжують!” по-життєвому мудра, проте в умовах швидкого старіння населення та зменшення його чисельності не зовсім виправдана. Зараз ситуація така: або ми, в Україні (як і в усій Європі) дбаємо про збереження своєї популяції, або ж приречені на старіння і вимирання. Отже, кожна з таких родин має бути на спеціальному обліку і під спеціальною опікою держави. Якими б щедрими та людяними не були мерії Одеси чи Вінниці, разовими допомогами проблеми не розв’язати. Потрібна надійна державна соціальна програма, потрібні нові підходи до самого цього явища – багатодітна родина. Інша річ, що глобальність проблеми не повинна виключати і такого, конкретного, людського співчуття, яке мер та його підлеглі демонструють під час кожного з подібних прийомів громадян.
Соціальна нерівність нашого суспільства – це вже реальний факт. Відтак нам потрібні і житла, і лікарні, і поліклініки, і нічні притулки для незаможних, геть бідних і зовсім бездомних людей. Бо коли за не таких вже й страшних морозів у нашій країні цілі міста буквально вимерзають, цілі міські системи опалення виходять з ладу, а сотні людей насмерть замерзає у власних домівках, навіть у власних ліжках, – то це вже не просто статистика нещасних випадків, а вирок і страшний урок.
Я людина не сентиментальна, скоріше навпаки, але, вислуховуючи трагічні сповіді людей, які прийшли на прийом до мера, в якихось випадках ледве стримував свої почуття. Бо це було справді трагічно і справді страшно. Проте Едуарду Йосиповичу доводилося важче: я вислуховував мовчки, а він повинен був спілкуватися з людьми, і я помічав, що, коли час від часу він опускав голову, то не лише для того, щоб вчитатися в “справу” чергового прохача, яка лежала перед ним, а щоб якось заспокоїтися.
Перед прийомом я домовився з Едуардом Йосиповичем, що після остан¬нього відвідувача попрошу його прокоментувати свої рішення, але коли остання відвідувачка вийшла, ми якийсь час лише стомлено, мовчки дивилися один на одного: про що тут ще говорити? І так все зрозуміло. Тому коментар його був лаконічним: “Ви ж бачите, що до мера люди приходять не з проблемами, а з долями. І за кожним із цих людей – цілий клубок соціальних і суто людських проблем. На жаль, ми можемо не все, але те, що ми можемо зробити для кожного з цих людей, ми робимо; чим можемо допомогти – допомагаємо і надалі допомагатимемо”.
І тоді й Едуарду Гурвіцу, і всім службовцям, які брали участь не просто в прийомі громадян, а у вирішенні їхньої долі, я сказав те єдине, що міг і повинен був сказати: “Ви – мужні і мудрі люди! Дай Бог нам усім бути такими ж!”
