Одного разу, будучи у Львові, де чотири з лишком років опановував науки на факультеті журналістики Вищого військово-політичного училища, вирішив відвідати колишнього однокашника Василя Васильовича Лизанчука. Тоді він трудився доцентом факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Сьогодні він уже доктор філологічних наук. За півтора року, поділяючи курсантські негоди і радощі, ми здружилися. І коли відмінник навчання Лизанчук потрапив під хрущовське приснопам’ятне скорочення Збройних сил, ставши новоспеченим молодшим лейтенантом запасу, ми розставалися з величезним жалем. І тепер, через багато років, нам було про що згадати.
Розогряднілий та привітно щирий Василь Васильович зустрів радо. Коли я заговорив українською мовою, він здивовано спитав:
– Ти що, нашу мову вивчив?
А я відповів:
– Васю, коли ти ще пішки під стіл ходив, я вже говорив: мамо і тату, а не мама і папа.
– Так у тебе ж прізвище російське, і в училищі тебе всі росіянином вважали.
– Так. І в усіх анкетах, де була графа – національність – значилося: росіянин. Навіть партквиток мені вручили як сину російського народу. І я цим пишався. Не відаючи, не знаючи, що тече в мені кров укра¬їнця.
– А як же так? – здивувався мій візаві.
– Про це треба було запитати тих, хто колись вперше вписав мене в документи, що визначають початок свідомого життєвого шляху, у школі, у військкоматі, не заглянувши у святці, тобто у свідоцтво про народження. А в ньому чорним по білому записано, що мої батьки – українці.
І скільки я себе пам’ятаю, все наше село, що розкинулося на березі річки Ворскли в колишній Курській (нині Білгородській) Слобожанщині, співало українські пісні. І, коли іноді я сьогодні пропоную в компанії заспівати, наприклад, “Приїхали до дівчини три козаки в гості...”, або “Горіть, горіть, сирі дрова, бо заллю водою...”, то навіть, як то кажуть, щирі українці чують про них вперше. Як і те, що, коли багато тисяч таких як я хлопців починали похід у країну знань з вивчення російської абетки в школах, вдома вони спілкувалися мовою своїх предків – українською. Звичайно ж, не чисто літературною, а з властивими їй відтінками суржику, місцевого діалекту. І вона залишалася з нами на всіх життєвих дорогах, хоч і не завжди затребуваною, але невигубною у своїй суті, у своєму першородстві, всмоктана з молоком матері. Ми не зраджували її та не винищували, коли, ставши невільниками обставин, змушені були йти по життю дорогою, визначеною долею, Богом і владою. Я написав російською мовою, яка воістину є великою, тисячі газетних і журнальних публікацій, видав двадцять книжок поезії та прози не тому, що відступився від української, а тому, що умови мені диктувало життя, і я був і є його заручником (а хто скаже ні?). Величати себе господарями життя можуть, на мій погляд, тільки фарисеї. Коли чую від інших письменників, які називають самих себе відомими, що вони змушені були за радянських часів писати вірші про Комуністичну партію, так звані “паровозики”, бо без них не можна було випустити книжку у світ, то кажу: “Братики, не фарисействуйте”. Той, хто не писав їх, на ешафот не виштовхувався. Треба бути чесним перед самим собою і говорити, що бажання друкуватися, здобувати популярність будь-якими шляхами – було вищим над усе – бо марнославство річ дуже вперта. Хотілося потрапити в обойму всіляких лауреатів, от і писали. З опублікованих мною, зокрема й у пар¬тійному друку, близько тисячі віршів немає жодного, присвяченого комсомолу чи компартії, членом якої я став за покликом серця, ще будучи рядовим солдатом. І не тому, що був не свідомим комуністом, який не поділяв партійної ідеології, а тому, що я не хотів бути в полону штампів і шаблонів, якими буяли тоді багато текстів і нині живих-здорових авторів “паровозиків” про партію та комсомол. А ще тому, що не міг написати краще за визнані всім народом вірші та пісні на цю тематику. Звичайно ж, автори “паровозиків” не заслуговують на якийсь осуд. Їхня творча праця була затребувана керівною і направляючою силою, достойно оцінювалася матеріально і морально, підживлювала ґрунт, на якому повинна була виростати любов до цієї сили, віра в її незамінність, як і до рідних неосяжних полів і лісів. У цьому немає якогось блюзнірства, бо тільки верхівка радянського айсберга знала справжнє розміщення декорацій на сцені всеохоплюючої боротьби за світле майбутнє і ціну інтригантства та переродженства, що відбувалися поза її лаштунками. Мільйони вірили в щирість за¬кликів і обіцянок, що звучали над просторами 1/6 частини суші земної кулі, як і сьогодні вони, мільйони, хочуть вірити заявам нинішньої влади, яка встановилася в Україні.
Сумно те, що ті, хто писав російською і українською мовами “паровозики”, щоб бути визнаними і підношуваними компартією, справно видавали книжки і за так званого “куч¬мівського режиму”, сьогодні видають за щирих пат¬ріотів тільки самих себе. І навіть намагаються шукати “ворогів”, щоб підняти свій рейтинг борця за національні інтереси. Приводом для цього може послугувати навіть чиєсь прізвище.
Один із поетів, який завважав себе ледь не патріархом українського віршування в регіональному масштабі, непримиренним борцем проти русифікації, не вагаючись залічив мене до баркашовців, обізвав правдистом, хоча я в “Правді” жодного дня не працював. При цьому підпис свій під псевдопатріотичним вигадництвом, тиснутим у газеті, поставити “забув”. Як з’ясувалося, збудником для його аналітичного розуму стало саме моє прізвище. Раз Мамонтов – отже, росіянин. Тоді ату його! Воістину мав рацію Арістотель, сказавши, що злочин потребує лише приводу. Розібралися ми в інциденті. Газета принесла вибачення, а ось поет-пасквілянт так і побоявся обнародувати своє прізвище.
Такі от лжепатріоти готові кого завгодно змішати з брудом, щоб уславитися і перед очима бути. Вони нещадно екс¬плуатують і мовну проблему, нагнітаючи пристрасті своєю необґрунтованою агресивністю.
Василь Васильович Лизанчук, як вчений, видав праці, в яких фундаментально обґрунтовує потребу справжнього відродження української мови як державної, досліджує причини, що потягли за собою русифікацію на певних етапах історії. При цьому посилається на конкретні факти і документи, не вдаючись до огульного осуду тих, хто не поділяє його точки зору, не йде шляхом навішування наліпок. Ми зійшлися з ним у думці, що кожен громадянин має знати мову тієї країни, у якій він живе, навіть незалежно від її статусу. І ще згадали завжди актуальне мудре наставляння Пифагора: “Які не короткі слова “так” чи “ні”, все-таки вони потребують найсерйознішого міркування”.
Сьогодні саме українська мова має стати мовою консолідації суспільства в прагненні мати істинно демократичну, правову, економічно розвинену державу. Але в жодному ступені не через обмеження сфери впливу мов інших національностей, скажімо, росій¬ської, болгарської, єврейської, молдавської, румунської та інших.
Мене, як журналіста, зди¬вувало прагнення деяких суб’єктів передвиборного марафону вести підрахунок списків кандидатів у депутати від по¬літичних партій і виборчих блоків за національною ознакою. І якщо в цьому списку переважала більшість представників не української нації, то вони вважали це тривожним фактом. Але треба врахувати, що списки складаються тими, хто прагне до влади, не за національною приналежністю і знанням мови, а за діловими якостями, за авторитетом в суспільстві, здат¬ністю здобути і виправдати довіру виборців. Наявність цих якостей визначається за конкретними справами і за внутрішньопартійним рішенням. А щоб у словах і вчинках тих, хто бере на себе відповідальність виступати з усілякими заявами, зокрема і щодо мовної проблеми, переважав здоровий глузд, їм треба постійно заглядати до Конституції України, яка має найвищу юридичну чинність і, ще, на мій погляд – моральну. У ній записано: “В Україні існує єдине громадянство... Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах сус¬пільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Таку констатацію визначило саме життя, і на неї повинні зважати “ура-патріоти” всіх мастей. По-справжньому любити рідну мову, отже, перестати її порівнювати з іншими.
