Ці рядки належать видатному україн¬ському поетові, академіку Максиму Риль¬ському, і звернені вони крізь час до вченого-енциклопедиста Михайла Олександровича Максимовича.
У довідниках про видатних слов’янських мовознавців, істориків, палеографів, книгознавців про відомих біологів додарвінівського періоду він також репрезентований. Бо за його підручниками навчалася вся Європа. На жаль, ми нечасто про це згадуємо.
В українській гуманітарній науці немає такого напряму, відгалуження, яке б не було почате М. Максимовичем. Тому історики визнають: це засновник історичної науки в Україні; філологи кажуть: Максимович перший почав вивчати “Слово о полку Ігоревім”. М. Максимович дав такі характеристики, наприклад, російської діалектології, що відомий усім нам Володимир Даль поклав до основи свого “Словаря живого великорусского языка” класифікацію діалектів саме за Максимовичем.
Олександр Сергійович Пушкін виявляв зацікавлення до життя українського народу, його історії, фольклору, використовував українські перекази, пісні, історичні факти у своїй творчості.
Пушкін схилявся перед Максимовичем – знавцем українських пісень і україн¬ської культури, визнавав себе послідовником, “поклонником” вченого. Пушкін говорив: “Це вчений, який багато чого нас навчив”.
На підтвердження перечитаємо усім відому поему “Полтава”, задум якої, принагідно скажемо, виник в Одесі, або ж балади “Казак”, “Гусар”. Змальовуючи зовнішність тогочасних кавалерійських офі¬церів (багато з них були українцями за походженням), Пушкін для підсилення вірогідності образів вводить українську лексику: «Выдь, коханочка, скорее»; «Верь, коханочка, пустое» («Казак»); «ей-ей, не жаль отдать души за взгляд красотки чернобривой», «А уж не думай о горилке» («Гусар»).
Пушкін писав, що багато взяв у Максимовича у ранній період творчості: «А я оббираю Ваши песни». Тобто мається на увазі, що Пушкін збирав плоди з цих пісень.
Михайло Олександрович Максимович родом з Полтавщини. Народився на хуторі Тимківщина. Батьки – небагаті дворяни з козацької старшини. Дев’ятнадцятирічним закінчив Московський університет. Наукова діяльність М. Максимовича у докиївський період зосереджена переважно на проблемах природознавства, до якого дуже тяжів, і мовознавчих студіях у галузях термінотворення, термінографії.
Саме прагнення показати світові живу, самобутню українську мову в її кращих народнопоетичних зразках, довести, що фольклорні українські тексти є найбільш об’єктивним, неперевершеним за своїми можливостями джерелом для вивчення мови, культури, історії рідного народу, надихнуло М. Максимовича, тоді молодого професора Московського університету, на видання першої збірки українських пісень “Малороссийские песни” (М., 1827). Згодом він видав ще дві збірки: “Украинские народные песни” (М., 1834) та “Сборник украинских песен” (К., 1849).
“Малороссийские песни” засвідчили новий напрям творчих пошуків. Завдяки розгорнутій передмові, словникові, коментарям та приміткам до народнопоетичних текстів слід було зробити висновок: на так зване малоросійське наріччя треба дивитися як на окрему мову, відмінну від московської, а тим більше – від польської.
Тридцятирічний Михайло Максимович одержує призначення на посаду ректора щойно заснованого Київського університету. Упродовж 1834 – 1845 рр. він віддає свої сили цьому навчальному закладу. На противагу іншим ученим, Максимович визначив нову на той час, іншу класи¬фікацію слов’янських мов: поділ на східно-, за¬хідно- й південнослов’янські. Ця концепція існує й донині.
Найперша заслуга Максимовича в українознавстві та, що він увів українську мову в класифікацію слов’янських мов, визначив там її повноправне місце. Саме з цієї позиції стало зрозуміло, що україн¬ська мова повинна вивчатися окремо, спеціально, у порівнянні з іншими сло¬в’янськими мовами.
До того ж, при переліку східно¬слов’янських мов Максимович перший визначив такий порядок: українська, ро¬сійська, білоруська.
До Максимовича деякі вчені заперечували автохтонність українців на землях Київської Русі та старобутність української мови. Завдяки поєднанню історичних і мовних аргументів, спираючись на М. Максимовича, українські вчені спростували цю ідею і довели, що територія Київської Русі – це споконвічна територія українців, українська мова – самостійна.
Діяльність М. Максимовича була підпорядкована саме встановленню первісності української культури. Гадається, коли молодого професора прислали з Москви в Україну, малося на увазі тільки те, що він буде чинити опір полонізації краю. Либонь, представники царської адміністрації не могли навіть запідозрити, що цей юнак-природознавець стане фахівцем, який закладе основи дослідження української культури у найрізноманітніших її проявах.
Перечитуючи Максимовича, можна зробити висновок: Україна, південноруська земля – це синоніми. Те, що вчений розпочав вивчати рідний край з дослідження українського фольклору, змушує згадати Біблію: спочатку було Слово Максимович вивчав слово народу, і потім поступово перейшов до історії, археології, етно¬графії, вивчення української державності.
Праці М. Максимовича сприяли культурному самоусвідомленню української інтелігенції. Максимович розумів, що Україна як цілість далеко не завжди перебувала в стані оптимального розвитку. Протягом віків тривала боротьба за виживання. Звідси й наполегливість ученого у вирішенні проблем фольклору, історії, мови, літератури, мистецтва як проблем національного самовизначення.
Культура давньої України для М. Максимовича – етап становлення й розвитку українського народу.
Українську державність, що виникла в період визвольної війни, Максимович також намагається розглядати історично. Цим учений нагадував нащадкам: Україна була достатньо самостійною політичною одиницею.
