Перед поїздкою до Єгипту Леся Українка писала до своєї подруги: «Мені, мабуть, на роду написано бути такою princesse lointaine (царицею вислизаючою), пожила в Азії, поживу ще і в Африці, а там... просуватимусь все далі і далі – поки не зникну, не перетворюсь на легенду... Хіба ж це погано?...»
Самооцінка – не найгірша якість у людей, схильних до творчості, і навіть у тих персонажів історії, яких пізніше підносять і споруджують їм пам’ятники. Але особисто мене здивувало, що у багатьох своїх листах Леся називає себе безособовим займенником “хтось”. Ось рядки з її листа, де вона пише про свої плани: “Хтось задумує виїхати взимку на Кавказ, але з мамою про те не говорив і побоюється певної опозиції... Проте хтось, мабуть, туди поїде, тому що сам усе зважив...” Цей “хтось” фігурує у багатьох листах, виступає якимось уособленням не в поетичних, а в реальних життєвих бажаннях. Вони подані у жартівливій формі, але у кожному жарті, як кажуть у Південній Пальмірі, є і частка жарту. А частка серйозна, як мені здається, у тому, що Леся, будучи з дитинства смертельно хворою на кістковий туберкульоз, не страждала на хворобу зарозумілості. Хоча в іншої особистості для цього були б всі передумови. Вона, скажімо, не просто любила Гейне, Гете, Шіллера, Гюго, Сервантеса і багато розумних людей Європи, але й перекладала їх, а отже ставала близька їм, як родичка. Вона вивчила грецьку. Гомер був їй побратимом і рідним недужим сліпцем. А родинна любов і перешкод сліпоти не знає. Тому до цієї любові були залучені всесвітньо відомі бібліотеки Петербурга, Парижа, Москви, Львова, Одеси, Відня, Берліна, Женеви, Мілана, Праги, Софії, Варшави... Цей «хтось» у любові своїй меж не знав. Цей «хтось» захищав поетесу, подовжував їй життя, створював ситуацію роздвоєння і терапії невиліковної хвороби. Я теж через хворобу перейшов межу життя-смерті, і можу сказати, що смерт¬на недуга Лесі була випробуванням не від Бога, а від його антипода. Це можна собі лише уявити, ким би вона була і ким стала, коли б не ця хвороба на все життя. Адже спочатку нога, потім друга, а потім руки – адже це ж четвертування, а воно може виходити тільки від сил зла. Але ось розрада і дивна річ: вона з Дияволом не боролася. Вона жила своїм життям. Боляче? Терплю. Нестерпно, нестерпно боляче – терплю і живу. І люблю. А, отже, пишу, працюю. Такі випробування під силу небагатьом. Звичка бути здоровими і благополучними губить багатьох, коли до них приходить біда.
В Одесі вона бувала багато разів. Лікувалася, одержувала консультації у знаючих професорів. Але смію стверджувати, що не хвороба привела її до Одеси. Просто у книзі доль кожного справжнього поета неод¬мінно позначена, записана зустріч з морем. Як у Пушкіна, Лермонтова, Байрона або Петрарки. І в сімнадцятирічної Лариси Косач (майбутньої Лесі Українки) запис у книзі доль здійснилася у Південній Пальмірі. Тут на вул. Поштовій жили знайомі її матері Ольги Петрівни – сім’я одеського нотаріуса Михайла Федоровича Комарова. На ознаменування 120-річ¬чя поета Василя Жуковського пізніше вулиця була перейменована на вул. Жуковського. Леся зупинялася у будинках 27 і 29. У дівоцтві мати Лесі носила прізвище Драгоманова, і була більш відома своїм літературним псевдонімом Олена Пчілка, як поетеса і редактор журналу. А для одеського нотаріуса Комарова люди літератури були людьми святими, праведниками за народженням. Він був з тих літераторів і бібліофілів, для яких книжечка на п'ятдесят паперових сторінок була дорожча за важкі п'ятдесят золотих. Тому він вважав за честь запросити на літо до Одеси поетесу Олену та її дочку Лесю. І, до того ж, його дочка Маргарита була одноліткою Лесі, а друга дочка Галина навіть трохи писала вірші (згодом стала відомою у вузьких колах поетесою Галиною Комаровою). Отож у затишній, квартирі будинку 29 з вікна над брамою було чути не лише захоплення гостинності, розповіді про Південну Пальміру, але і рими. Не обійшлося і без чудесного ознаменування поїздки до Одеси: перша книжка, яку Леся прочитала від початку до кінця у свої чотири роки від народження, була книжка «Бесіда про земні сили» невідомого їй тоді Михайла Комарова... А тепер цей невідомий небожитель-нотаріус показував віконця будинку на вулиці Надеждинській і говорив, що саме тут Гоголь майже таємно писав свої «Мертві душі» і влаштовував секретні читання розділів безсмертного роману для своїх одеських друзів. А то Михайло Федорович приводив своїх гостей до непоказного двору колишнього готелю і змальовував опівнічника Пушкіна, який лежить на дивані і весело пише чернетки до небаченого роману у віршах...
Але Косачівни, як жартівливо називали у Комарових матір і дочку Косачів, не обмежилися одеськими байками та екскурсіями, а вже самі з'їздили все узбережжя Чорного моря до Очакова, побували в Херсоні, в гирлі Бугу. А потім і на південь, до Акермана, до знаменитої фортеці, пов'язаної з іменами Суворова і Дерібаса. «Ото страшна споруда, хай вона буде проклята! – писала Леся братові Михайлу. – Високі, масивні, товсті стіни – такі, що кімнати у них видовбані, ніби келійки... у вежах погреби і темниці із залізними ґратами (напевне, тут колись наші козаки сиділи), а тепер ростуть дикі трави та квіти. Мама сказала: «Адже це з наших козаків повиростало». Ми зірвали дві квітки і поспішили на пароплав, геть від цієї фортеці, страшно нам стало...»
А в Одесі все було дивне. Ніби, і українська самостійність у Російській імперії була скасована, і офіційно заборонена українська мова, але в Одесі так званий Перший цирк, що за Строгановським мостом, був перетворений у театр, де постійно гастролював «Народний театр», а в ньому в українських водевілях грав Марко Кропивницький, заворожувала публіку молода акторка Заньковецька, а пізніше, у Театральному провулку, де був Французький цирк, відкрився Маріїнський театр. І тут грали три брати на прізвище Тобілевичі. Вони організували українське театральне товариство на паях. Цілком зрозуміло, що ні Леся, ні її мати не пропускали жодної червнево-липневої вистави тодішніх знаменитостей. І в будинку Комарових Леся читала одеський журнал «Маяк», цілком присвячений україн¬ському театрові... Одне слово, Косачам, які прибули до Одеси з Волині, було тут цікаво і дивно.
Ну, а море? І заповітне побачення з дикою, земною стихією, яка збуджує уяву? Під цей могутній морський ямб або хорей Леся перекладала перші пісні «Одісеї» Гомера. Повертаючись з Акермана, вона сиділа на пароплаві з морем наодинці, і далекі, незрозумілі сполохи і блискавки були її путівниками по Гомеру. А пан нотаріус Комаров захоплено розповідав їй про якогось невідомого вчителя гімназії в Ананьївському повіті Одещини Петра Ніщинського, який видав в Одесі свій переклад на українську «Антігони» Софокла!.. Море настільки вразило Лесю, що воно хлинуло у її творчість і ніколи не припиняло свій шторм і прибій, задавало їй ритми, розміри й у «Блакитній троянді» і в «Кассандрі» і в усьому безбережжі її фантазій. Але це було її право. Право моря.
У 1907 вона вийшла заміж. Здавалося б: вже це їй не дано. Символ, абсолют протистояння устрою суспільства, жінка, яка веде свою «Тридцятирічну війну», та що казати, воістину Жанна д’ Арк, готова на вогнище... У неї було п'ять братів і сестер. Про всіх вона піклувалася по-материнському, (до речі мати була шалено одержима зміною місць, вважала себе давньогрецькою – українською поетесою Сафо), а Леся часом няньчила братів і сестер, які народжувалися від неї. А потім втрачала їх. Бо вони ішли в гімназії та університети. А вона зі своїми болячками була прикута до самої себе, до самоосвіти, книжок, до письменників, яких вона вважала можновладними князями життя духовного і звичайного, яке заведено у людей. Вона була нескінченно самотньою. З Климентом Квіткою вона дружила, ще коли він, студент Київського університету і музично-драматичної школи, вразив її грою на фортеп’яно. Він ріс у бідній сім’ї, і після смерті батька, мати віддала Климента на виховання в сім’ю зі статком. Після університету він служив у суді в Грузії. Був скромний, м'який, добрий і неговіркий. Леся ви¬рішила на зиму вирушити до Тифліса. Мати була проти поїздки, проти їхньої дружби. Леся писала Кобилянській у Чернівці: «Я не знаю, яка буде форма або формула наших відносин, але зрозуміло одне, що ми намагатимемося якнайменше розлучатися і якнайбільше допомагати один одному – ось головне у наших відносинах, а все інше – другорядне». Вона приїхала до Одеси, де на неї чекав Климент, і вони разом вирушили морем до Батума. Друзі Лесі, вважали, що вона багато в чому вплинула на формування Климента, виховала його. Пізніше, вже після її смерті, він залишив свій колишній фах і став професором консерваторії. І в цьому його рішенні відчувалася воля Лесі: її захоплення українським фольклором, запис пісень і музики на воскові валики тодішніх записувальних пристроїв, змінило його долю. Якщо говорити про вплив, про здатність фокусувати увагу, мати багатовластиву ауру, то Леся Українка, безперечно була особистістю харизматичною. Харизма була в руслі її поетичної майстерності, багатогранності і стражданнях. Це є в людині або немає. Харизма – дар природи, яким володіла вона. Хоча їй було в кого вдатися. По материнській лінії її рід походить з Греції. Драгоманова – прізвище матері – походить від грека, який у ХVІІ столітті став перекладачем, тлумачем у козаків і одержав прізвище Драгоманов. Пізніше Лесин прадід Стефан Драгоманов став переяславським старшиною, але ще писав своє прізвище грецькими літерами. В цьому роду всі були схильні до поезії. Лінія за батьком була родом з Боснії, Косачі відомі там з ХІV століття. Вони були ватажками, військовиками, шляхтичами... Її давній предок боснійський воєвода Стефан Косач у 1444 р. одержав титул герцога. І відтоді його округ почав називатися Герцоговиною – назва збереглася до наших днів.
