Славнозвісна річка Кодима уже звільнилася від крижаного полону, а її широкі доли покриваються першою зеленню. Прогріта весняною благодаттю земля уже готова прийняти у своє лоно добірне насіння злакових та городини. Заклопотані селяни, жителі Гвоздавки поспішають на свої земельні ділянки, щоб у стислі строки вчасно їх засадити.
У цю, відповідальну для селян пору року не може всидіти без звичної роботи і Василь Прокопович Копиця, який топче ряст на білому світі уже впродовж восьмидесяти шести років. Щоранку поспішає кремезний дідусь на свій чималий город, що розташований навпроти церкви, і ще з осені дбайливо підготовлений до посівної. А там впрягшись у кукурудзяну саджалку він разом з донькою Галиною висіває золотаве насіння у благодатний грунт.
...З діда-прадіда славиться рід Копиць із села Гвоздавка Друга, що в Любашівському районі, своєю працьовитістю та доброю вдачею.
Усього було на їхньому віку – і колективізація, і робота в місцевому колгоспі імені Вегера, і кровопролитні роки Великої Вітчизняної…
Василь Прокопович, на подив, маючи чіпку пам’ять розповідає й досі як воював, відстоюючи рідну землю від загарбників, як був поранений, потрапив у полон.
Після звільнення від румунсько-німецької окупації рідної Гвоздавки Василя Копицю разом з іншими колишніми військовополоненими “просіяли” через густе енкаведиське “сито” і відправили знову на фронт. Беручи участь у численних боях, артилерист Копиця разом з бойовими побратимами визволяв Одещину, Румунію, Західну Україну, Польщу. За мужність та звитягу проявлені в боях, його було нагороджено орденом Вітчизняної війни І ступеня.
Наприкінці квітня 1945 року, не дійшовши лише 250 кілометрів до Берліна, Василь Прокопович був знову поранений і перемогу святкував на шпитальному ліжку. Доліковувався уже в Одесі, де і дослужував строкову, відбудовуючи місто з руїн. У листопаді 1946 року фронтовик остаточно повернувся додому і став працювати колгоспним експедитором.
Двадцять шість років пропрацював В.П. Копиця головою місцевого сільпо, а вийшовши на заслужений відпочинок у 1980 році ветеран війни та праці повністю віддав себе домашнім справам, які для багатьох селян залишаються й досі єдиним джерелом сімейного достатку. Сьогодні міцний та сивочолий дідусь разом зі своєю дружиною утримують з десяток курей та корівчину. Звичайно, що виготовленням смачної молочної продукції за давніми гвоздавськими рецептами займається проста сільська й досі неграмотна господиня Анастасія Степанівна. Її численні глиняні глечики, в яких ”дозріває” молоко використовуються, мабуть, ще з довоєнних часів. А смачний сир, який випікається бабусею Настею лише у печі і лишки якого в неї залюбки скуповують для перепродажу місцеві молочні “бізнесвумени”, нахвалюють навіть на одеському Привозі. Славиться привітна та гостинна оселя Копиць не лише цим, а й різноманітними різносолами та святковими стравами.
Незчулося подружжя Копиць, як шістдесят сім років спільного життя промайнуло, пролетіло у трудах та повсякденних турботах, уже стали дорослими двоє онуків й тішать патріархів родини ще двійко правнуків, які залюбки відвідують гвоздавську рідню.
А рецепт бадьорості у Василя Прокоповича та його дружини Анастасії один – в поті лиця добувати хліб насущний і щиро дякувати за кожен недарма прожитий день з розумінням того, що ти нікого не обтяжуєш і потрібний своїм близьким.
